Мій  родоводе,  дня  мого  скрижаль,

Дорога  й  вік  лягли  тобі  на  плечі,

Вогонь  і  піт, розлука  і  печаль,

Крило  шукань  за  маривом  хуртечі.

Андрій  Малишко

 

 

 

 

 

 

 

Родина,  родина - від  батька  й  до  сина

Від  матері  доні  добро  передам

Ми, українці,  ще  з  давніх – давен  цінуємо  свою  сім'ю,  свою  родину. Шануємо  своїх  батьків,  які  дали  нам  життя  і  благословили  нас  на  довге  і  щасливе  життя.

Як я малим збирався навеснi
       Пiти у свiт незнаними шляхами,-
                          Сорочку мати вишила менi червоними i чорними, 

                     Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
  Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
            Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
   Переплелись, як мамине шиття,
                      Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

 Менi вiйнула в очi сивина,
   Та я нiчого не везу додому,
        Лиш згорточок старого полотна
                         I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

                                                Д. Павличко

 

Як  могутня  ріка  черпає  силу  з  великих  джерел,  так  і  родина  збагачується  сімейними  традиціями,  звичаями  та  обрядами  і  міцніє,  ширшає  з  року  в  рік

                                                      Балада  роду

В  мого  роду - сто  доріг,
  Сто  століть  у  мого  роду.
Вичовганий  старий  поріг
Старій  бабі  в  нагороду.
Сива  стежка  в  сто  доріг
Розлітається  од  хати.
  Сто  вітрів  мій  вік  запріг
Сиву  хату  розхитати.
   Сто  скажених   сивих  бід
        Та  й  сушило ж  роду  вроду,
Та  не  висхне  зроду  рід
Ні  в  погоду,  ні  в  негоду.
 Внучок  тупцю  тупцю
             Тупцю,  внуцю,  тупцю,  хлопче.
      Сто  стежин  у  світ  летить,
                  Він — сто  першеньку  протопче...
      Роде  рідний!  Не  стлумить
Нашу  жилаву  породу -
         Сто  вітрів  в  ногах  лежить
Мого  роду  і  народу...

   Іван  Драч

   

               І  допоки  ми  будемо  пам’ятати  про  своє  минуле,  допоки  в  наших  серцях  ж    житиме  любов  до  батьків  наших,  до  свого  роду,  родини,  то  нашому  роду   дійсно   не  буде  переводу. Ми  повинні  пам’ятати  про  це.  Адже  саме  та  людина,  яка  не  дорожить  батьківським  словом,  материнською  ласкою,  бабусиною  мудрістю, дідусевою  казкою,  виростає  духовно  зубожілою.

 

  Коли  береш  до  рук  книгу « Кують  зозулі»   Олександра  Мороза,  людини  надзвичайно  сильної,  рідкісної,  то  відкриваєш  для  себе  людину  чуйну,  ніжну  та  віддану   своїй  сім'ї,  родині  та  рідній  батьківщині.

  

   

 

               Як  довго  я  падав  у  трави  і  квіти,
              У  запахи    рути,  у  мед  чебрецю.
                      Здавалося,  можна  летіти  й  летіти,
        Минаючи  роки  в  хвилину  оцю.
               Летіла  зі  мною  покинута  хата –

Гніздечко –

               на  осінь
як  в  теплі  краї

Уже  відлетіли  і  батько,  і  мати
Усі,  що  робили  гніздечком  її.

          Ще  пісня  так  високо  поруч  звучала

                 Про  те,  як  Василько  за  щастя  просив.

Не  так  мене  пісня

                        знайома  тримала,

Як  рідні,  знайомі  мені  голоси.

            І  легко,  так  легко  було  мені  з  ними,

    Душа  поривалась  у  світ  голубий.

        Хотілося  жити,  і  був  я  щасливим.

         Щасливим  від  того,  що  я  їх  любив.

 

Пісні 

         Як  ми  зберемося  братове,

         То  й  пісня  ніби  до  пори.

       Все  повертається  у  слові;

           І  білий  кінь,  й  два  кольори,

    І  чорнобривці  біля  хати,

Й  гора  високая  одна…

              І  ніби  поруч  з  кожним  мати,

І  ніби  слухає  вона.

Єднає  час  і  простір,

      Всіх  повертає  до  основ.

                Складне  вирішується  просто,

Якщо  є  друзі  і  любов.

          Мені  здається,  не  даремно

                   Ми  топчем  ряст, марнуєм  час.

          Допоки  пісня  безперервно.

          Підносить  нас,  єднає  нас.

 

   Мені  приснилась  мати  молодою
І  пісня  та,  про  пару  голубів,
    Немов  вона  схилилась  над  водою,
 А  голуб  щось  над  нею  туркотів.
 А  потім  облетів  навколо  вишні,
      Повів  голубку  в  пишний   верболіз.
                 Ще  травень  цвів  безпечний  і  розкішний.
...  І  я прокинувся  від  розпачу  і  сліз.

 

Як  душа  спочива
                   У  полоні  застиглих  ілюзій:
Де  зелена  трава,
                Де  калина  і  м'ята  у  лузі
Де  зозуля  кує
                             На  літа.  На  прийдешні  без  ліку,
Де  усе,  що  не  є,-
        Все  твоє  до  росинки.
  навіки.
           Де  ніхто  не  спішить, 
                            Не  боїться  лишитись  останнім
         На  землі,  що  лежить
І  не  хоче
                   не  хоче
                                         прощання.

 

З  роками  благом  визнаєш
Отак: прийти  в  розмові  щирій
Щось  пригадати  про  своє,
Про  наше  в  затишній  квартирі.
І  знати,  що  уже  ніхто
Назавтра  стежку  не  заступить.
І  вірить,  що  і  раз  і  сто,
І  тисячі  разів  остуди.
Не  знатиме  оце  усе,
Що  тільки  й  варте  на  оцінку,
Що  радість  знову  принесе
І  мова  і  її  відтінки.
І  ще  буденність  у  красі
Речей,  вазонів... голосочку...
Де  рук  твоїх
 добра  засів
Скрізь  виступає  колосочком.

  

Згадай  мені  долю  на  останній  межі.
Згадай  мені  долю.  Та  мені  не  кажи.
Бо  засніжене  поле,  тільки  снить  далина.
А  дорога  єдина  і  для  мене  одна.
Вибирати  не  треба,  треба  просто  іти.
І  прихилиться  небо,  щоб  зернятку  зрости,
Що  у  землю  лягло,  як  мене  не  було,
І  мене  дочекалось, щоби  поле  цвіло.
Загойдаються  хвилі,  жайвір  знов  заспіва,
Будем  разом  на  силі  на  багаті  жнива.
А  якщо  десь  у  стернях  мій  загубиться  слід.
То  проклюнеться  зерня,  збереже  родовід,
Заплететься  узором  у  барвисте  шиття,
В  безкінечну  дорогу,  в  безкінечне  життя.
Все  нові  горизонти  постають  без  межі.

 

... Загадай  мені  долю,  та  мені  не  кажи.

 

   Тож  я  бажаю  вам  уміти  любити, цінувати  і  берегти  оте  найрідніше, що  у  вас  є: батьків,  родину,  мову  і  землю.

 

 

Ніколи не зістаритись душею.

ЇЇ сенс життя:  Ніколи не зістаритись душею.

  Сьогодні  я  для  вас  презентую  творчість  надзвичайної  людини,  Вчительки  з  великої  букви,  із  нашої  поліської  глибинки  ( с. Біле)  - Антоніни Омелянівни  Окуневич.

Педагогічний стаж:   40 років. Відмінник  освіти  України.

 Її  особливість  - вміння  удосконалювати  свою  педагогічну  майстерність,  вміння  легко  та  доступно,  цікаво  та  невимушено  подати  новий  матеріал  дітям.  Це  небайдужа,  принципова,  справедлива  вчителька  сьогодення.

Життєве кредо: «Щоб зворушувати, треба самому бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний світ., треба нести просвітленість у своєму серці, а серце нести високо». 

  О. П . Довженко .

Світ захоплень: писати вірші, вишивання, шиття. 

                             З  творчого  зошита
                     Антоніни  Омелянівни  Окуневич


 

 













Одягайте  вишиті  сорочки,

Хай  вас  буде  зручно  їх  носить.
Хай  ростуть  у  них  сини  і  дочки
На  землі  своїй  відведено  їм  жить.

 

На  сорочках  маки  і  волошки,
А  ще  жито  стигле  в  колосках,

Ще  калина,  незабудок  трошки…
Україна  світить  в  них  в  віках.

 

Одягайте  вишиті  сорочки,

Не  соромтеся  носити  їх.
Вони  національна  наша  гордість,
Душу  українця  видно  в  них.

«Ой,  синочки, любі  соколята,

Ой, чого  не  йдете  до  воріт ?»

Чайкою  тужила  сива  мати,
Діточок  ждучи  вже  стільки  літ.

 І  ночей  багато  не  доспала,
Скільки  їх  вже  зустрічала  в  снах!

Часу  вже  пройшло  з  тих  пір  чимало,
А  синочків  все  нема  й  нема.

 Захищали  землю  свою  рідну,
Сонця  погасити  не  дали.

А  вона  в  хатину  свою  білу
Кликала  синочків  із  війни.

 Не  вернулись,  полягли  далеко.
А  вона  все  жде  їх  із  доріг

А  на  хаті  в’ють  гніздо  лелеки,
Біля  хати  чуть  дитячий  сміх.

 Нас  не  знищити  нікому  і  ніколи,
Птахи  хай  літають  над  селом.

Чиїсь  діти  хай  ідуть  до  школи,
Хай  панує  вічний  мир  кругом.

 
Скоромовки


Як купила Міла мила,
То щодень обличчя мила.
Муха, муха – цокотуха
Сіла Мишкові на вухо.

 
Комариха комара до роботи запрягла.
Разом тісто замісили, разом пироги ліпили.

 
Не робила Міла діла
І учитись не хотіла.
Хоч нічого не уміла,
Зате з апетитом їла.

 
Маленький щупачок
Попав діду на гачок.
Дід зняв щупачка
Із рибацького гачка.

 

Загадки



Не пташка, а літає,
Не співає, а гуде.
Зло на нього кожен має.
Він зника, як дощ іде.

( Комар)

 
Як сердитий, то гуде,
Сонцем обігрітий - ніжить.
Хмари гонить – дощ іде,
Розжене – то сонце світить.

( Вітер)

 Бачить  добре серед ночі,
Має великі, як окуляри, очі.

(Сова )

 Довгий ніс має,
Ним машини піднімає.

(Підйомний кран)

 

 
 

День медичного працівника

Не  в  змозі  всі

Цей  шлях  пройти

В  любові  і  тривозі,

Щомиті, щогодини -

Бо  найдорожчий  скарб

В  руках  у  вас -

Життя  людини !

 

Вам  шана  і  уклін, люди  в  білих  халатах!!!

 

Цьогоріч  сестри    Бачинські    Анастасія  та  Любов   з  села  Іванчі  ( творчість  яких  уже  було  представлено  в  блозі)   брали   участь  у  Всеукраїнському  конкурсі  дитячої  творчості   ( саморобна  книга)       « Дитячі  історії  про  найголовніше».

    Збірка  їх    художніх  творів  та  ілюстрацій ,» Волошкове  дитинство» , здобула  перемогу  не  лише   на  обласному  турі  конкурсу  а  й  республіканському (друге  місце,  категорія - учні  9 - 11 кл) 
Дівчата  уже  отримали  нагороду  в  місті  Києві.

Мій  рідний  край

Мій  рідний  край,

Моя  земля  і  небо

Джерел  чистий  водограй

І  все  оце  для  тебе

О!  Як  чарує  ця  краса,

Що  так  милує  око!

Ось  на  квіточці  оса

І  корівка  божа  збоку

Сонце  тут  не  світить,

А  проливає  промінь.

А  вечір  все  це   стишить

І  почне  власни      й  гомін.

Десь  під  вікном   моїм,

Співає  ніжно  коник,

Що  голоском  своїм

Ллє  пісеньку  під  дзвоник.

Травинка  ця  чудова

Тріпоче  голівкою  старанно,

Щоб  дзвін  цей  веселковий

Почув  той  коник, що  співа  так  гарно.

Цю  музику  нічну

Можна  слухать  вічно,

Допоки  видіння  сну

Не  покличе  звично.

Світанки  в  ясних  кольорах,

Дні  у  значно  яскравіших.

Вечір  додасть  свій  запал,

А  ніч  усе  це  стишить.

Це  край  мій  рідний,

Моя  втіха  й  совість.

Це  доброти  світ  мій

І  предків  моїх  гордість.

  Любов  Бачинська

Поклик  весни

Сади  фруктові  зацвітають

І  цвіт  той  кутають  в  туман.

Прокинувшись, птахи  співають,

Проміння  сонечка  шлють  нам.

А  десь  у  другому  садку,

Розкинула  бруньки  береза

І  кличе    в  сад  до  нас  весну,

Радіє  небесам  безмежним.

І  на  хвилиночку  усе  затихне,

Весна  ж  бо  зараз  прилетить!

І  голосом  своїм  воскликне

Усіх,  і  знову  все  загомонить.

Анастасія  Бачинська