Вікно  у  дивосвіт.

  Фотосправа  сьогодні  цікавий  і  захоплюючий  вид  діяльності,  якому  присвячують  свій  час  люди  різного  віку  і  найрізноманітніших  професій.  Одні  захоплюються  фотографуванням  пейзажів  або  архітектурних  пам'яток  другі  полюбляють  “полювати”   на  звірів  і  птахів,  спостерігають  за  комахами. І це  все  для  того, щоб  дістати  унікальні  кадри  з  життя  живої  природи.

   З  історії  фотографії

День фотографа за традицією відзначається 12 липня - це день святої Вероніки, яка вважається покровителькою фотографії.

Свята Вероніка, згідно з Біблією, подала Ісусу, що йде на Голгофу, тканину, щоб він міг стерти піт з лиця. На цієї тканини закарбувався образ Христа. Майже два тисячоліття тому, коли винайшли фотографію, Римський папа оголосив цей день Всесвітнім днем фотографа.

   Офіційним  “ днем  народження”  фотографії  вважається  7  січня  1839  року.  Того  дня  секретар Паризької  Академії  наук Домінік — Франсуа Араго  говорив  на  засіданні:

-       Шановні  колеги — академіки!  Я  маю  честь  повідомити  вам  про  дивовижне  відкриття нашого  співвітчизника,  відомого  художника,  автора  знаменитої  діорами  Жака — Луї  Манде Дагера.  Разом  із  покійним Ньєпсом пан  Дагер  багато  років  працював    над  способом одержання  оптичних  зображень. Тепер  ми  сміливо  можемо  говорити  про  досягнутий  успіх. Кілька  дегеротипів  перед  вами. Зверніть  увагу  на  їх  виняткову  чіткість.  Найталановитішим граверам    не  завжди  вдається  виготовити    такі  чудові  малюнки,  як  це  зробив  пан  Дагер без  різця,  користуючись  лише  камерою — обскурою.  Промінь  сонця  став  віднині  слухняним рисувальником  навколишнього  світу.

      Слова  академіка  Араго  виявилися  пророчими. Промінь  сонця  справді  став  слухняним  знаряддям  мільйонів  фотографів  у  всьому  світі.

Цікавий  факт...

   Видатним  художником — потретистом  середини  19  ст.був  Андрій  Іванович  Деньєр ( 1820 — 1892). Закінчивши  Академію  художествпо  класу  живопису,  він  так  захопився  фотографією,  що  відкрив  у  1851  році  в  Петербурзі власну  дереротипну  майстерню,  перейшовши  згодом  на  більш  прогресивний  спосіб Тальбота.  Молодий  художник  Крамской  І. М.  Працював  тоді в  Деньєра...  ретушером.  30  березня  1858  року,  поаертаючись  із  заслання  в  Петербург   Т. Г. Шевченко  записав  у  щоденнику: “ Заказал  фотографический  портрет    в  шапке  и  тулупе  для  М. А. Дороховой”. Андрій  Іванович  зумів  створити  такий виразний  і  правдивий   образ  великого  народного  поета  України,  що  той  знімок  належить  до  числа  найкращих  фотографій  19  століття.

 Взявши  за  основу  фотографію   Деньєра,  Іван  Миколайович  Крамской  створив  у  1871  році  живописний  портрет Т. Г. Шевченка.
 

            З  поетичного  віночку

  Фотографії

 

На  давніх  фотографіях,

де  я  такий  ще  молодий,

мене  нема.

Там  якісь  подібні  до  мене  люди,

але  мене  нема.

Немає  там

ані  моєї  сивини,  ні  втоми,  ні  печалі.

А  де  це  все  було,

коли  я  фотографувався?

Хлопя, що  дивиться  на  мене

із  тих  світлин,

не  знає, як  промовити  до  мене.

Воно

звертається  так  ніжно: “ Тату!”

Не  батько  я  тобі, мій  хлопче,

і  ти  мені  не  син.

Щоправда,  ми  стрічались  колись,

але  коли,

де  і  навіщо,

не  памятаю.

 

  

 

З  фотографії — очі  молоді,

Погляди  затоплені  в  будущину...

Людські  душі  в  смертному  труді

Схожі  на  стрілу, рукою  Бога  пущену.

 

Розстріляли  їх  а  я  живу,

Їх  замордували  фарисеї.

Боже  мій,  чому  на  тятиву

Досі  не  поклпв  душі  моєї.

 

 

 

Чмя  це  фотографія? Твоя!

Не  впізнаєш  ти  цього  чоловіка?-

Клекоче  зір, як  магми  течія,

Стримить  характер гострий, наче  піка.

 

Ти  став  гладким, студеним  і  старим,

Мов  камінь  той  обточений  на  морі.

Ах, сивину ще  змивби, наче  грим,-

Де  ж  діти  дух, нажитий  у  покорі?

Дмитро  Павличко

 

 

                     Фотонарис 

 

                      від  автора

 

     " Відчуття  поглядом"

 

 
 
 
Творчого  натхнення,  приємних  моментів  та  безмежної  фантазії !!!

 

  Мій  родоводе,  дня  мого  скрижаль,

Дорога  й  вік  лягли  тобі  на  плечі,

Вогонь  і  піт, розлука  і  печаль,

Крило  шукань  за  маривом  хуртечі.

Андрій  Малишко

 

 

 

 

 

 

 

Родина,  родина - від  батька  й  до  сина

Від  матері  доні  добро  передам

Ми, українці,  ще  з  давніх – давен  цінуємо  свою  сім'ю,  свою  родину. Шануємо  своїх  батьків,  які  дали  нам  життя  і  благословили  нас  на  довге  і  щасливе  життя.

Як я малим збирався навеснi
       Пiти у свiт незнаними шляхами,-
                          Сорочку мати вишила менi червоними i чорними, 

                     Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
  Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
            Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
   Переплелись, як мамине шиття,
                      Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

 Менi вiйнула в очi сивина,
   Та я нiчого не везу додому,
        Лиш згорточок старого полотна
                         I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

                                                Д. Павличко

 

Як  могутня  ріка  черпає  силу  з  великих  джерел,  так  і  родина  збагачується  сімейними  традиціями,  звичаями  та  обрядами  і  міцніє,  ширшає  з  року  в  рік

                                                      Балада  роду

В  мого  роду - сто  доріг,
  Сто  століть  у  мого  роду.
Вичовганий  старий  поріг
Старій  бабі  в  нагороду.
Сива  стежка  в  сто  доріг
Розлітається  од  хати.
  Сто  вітрів  мій  вік  запріг
Сиву  хату  розхитати.
   Сто  скажених   сивих  бід
        Та  й  сушило ж  роду  вроду,
Та  не  висхне  зроду  рід
Ні  в  погоду,  ні  в  негоду.
 Внучок  тупцю  тупцю
             Тупцю,  внуцю,  тупцю,  хлопче.
      Сто  стежин  у  світ  летить,
                  Він — сто  першеньку  протопче...
      Роде  рідний!  Не  стлумить
Нашу  жилаву  породу -
         Сто  вітрів  в  ногах  лежить
Мого  роду  і  народу...

   Іван  Драч

   

               І  допоки  ми  будемо  пам’ятати  про  своє  минуле,  допоки  в  наших  серцях  ж    житиме  любов  до  батьків  наших,  до  свого  роду,  родини,  то  нашому  роду   дійсно   не  буде  переводу. Ми  повинні  пам’ятати  про  це.  Адже  саме  та  людина,  яка  не  дорожить  батьківським  словом,  материнською  ласкою,  бабусиною  мудрістю, дідусевою  казкою,  виростає  духовно  зубожілою.

 

  Коли  береш  до  рук  книгу « Кують  зозулі»   Олександра  Мороза,  людини  надзвичайно  сильної,  рідкісної,  то  відкриваєш  для  себе  людину  чуйну,  ніжну  та  віддану   своїй  сім'ї,  родині  та  рідній  батьківщині.

  

   

 

               Як  довго  я  падав  у  трави  і  квіти,
              У  запахи    рути,  у  мед  чебрецю.
                      Здавалося,  можна  летіти  й  летіти,
        Минаючи  роки  в  хвилину  оцю.
               Летіла  зі  мною  покинута  хата –

Гніздечко –

               на  осінь
як  в  теплі  краї

Уже  відлетіли  і  батько,  і  мати
Усі,  що  робили  гніздечком  її.

          Ще  пісня  так  високо  поруч  звучала

                 Про  те,  як  Василько  за  щастя  просив.

Не  так  мене  пісня

                        знайома  тримала,

Як  рідні,  знайомі  мені  голоси.

            І  легко,  так  легко  було  мені  з  ними,

    Душа  поривалась  у  світ  голубий.

        Хотілося  жити,  і  був  я  щасливим.

         Щасливим  від  того,  що  я  їх  любив.

 

Пісні 

         Як  ми  зберемося  братове,

         То  й  пісня  ніби  до  пори.

       Все  повертається  у  слові;

           І  білий  кінь,  й  два  кольори,

    І  чорнобривці  біля  хати,

Й  гора  високая  одна…

              І  ніби  поруч  з  кожним  мати,

І  ніби  слухає  вона.

Єднає  час  і  простір,

      Всіх  повертає  до  основ.

                Складне  вирішується  просто,

Якщо  є  друзі  і  любов.

          Мені  здається,  не  даремно

                   Ми  топчем  ряст, марнуєм  час.

          Допоки  пісня  безперервно.

          Підносить  нас,  єднає  нас.

 

   Мені  приснилась  мати  молодою
І  пісня  та,  про  пару  голубів,
    Немов  вона  схилилась  над  водою,
 А  голуб  щось  над  нею  туркотів.
 А  потім  облетів  навколо  вишні,
      Повів  голубку  в  пишний   верболіз.
                 Ще  травень  цвів  безпечний  і  розкішний.
...  І  я прокинувся  від  розпачу  і  сліз.

 

Як  душа  спочива
                   У  полоні  застиглих  ілюзій:
Де  зелена  трава,
                Де  калина  і  м'ята  у  лузі
Де  зозуля  кує
                             На  літа.  На  прийдешні  без  ліку,
Де  усе,  що  не  є,-
        Все  твоє  до  росинки.
  навіки.
           Де  ніхто  не  спішить, 
                            Не  боїться  лишитись  останнім
         На  землі,  що  лежить
І  не  хоче
                   не  хоче
                                         прощання.

 

З  роками  благом  визнаєш
Отак: прийти  в  розмові  щирій
Щось  пригадати  про  своє,
Про  наше  в  затишній  квартирі.
І  знати,  що  уже  ніхто
Назавтра  стежку  не  заступить.
І  вірить,  що  і  раз  і  сто,
І  тисячі  разів  остуди.
Не  знатиме  оце  усе,
Що  тільки  й  варте  на  оцінку,
Що  радість  знову  принесе
І  мова  і  її  відтінки.
І  ще  буденність  у  красі
Речей,  вазонів... голосочку...
Де  рук  твоїх
 добра  засів
Скрізь  виступає  колосочком.

  

Згадай  мені  долю  на  останній  межі.
Згадай  мені  долю.  Та  мені  не  кажи.
Бо  засніжене  поле,  тільки  снить  далина.
А  дорога  єдина  і  для  мене  одна.
Вибирати  не  треба,  треба  просто  іти.
І  прихилиться  небо,  щоб  зернятку  зрости,
Що  у  землю  лягло,  як  мене  не  було,
І  мене  дочекалось, щоби  поле  цвіло.
Загойдаються  хвилі,  жайвір  знов  заспіва,
Будем  разом  на  силі  на  багаті  жнива.
А  якщо  десь  у  стернях  мій  загубиться  слід.
То  проклюнеться  зерня,  збереже  родовід,
Заплететься  узором  у  барвисте  шиття,
В  безкінечну  дорогу,  в  безкінечне  життя.
Все  нові  горизонти  постають  без  межі.

 

... Загадай  мені  долю,  та  мені  не  кажи.

 

   Тож  я  бажаю  вам  уміти  любити, цінувати  і  берегти  оте  найрідніше, що  у  вас  є: батьків,  родину,  мову  і  землю.