21 лютого — надзвичайне,  величне  свято .  Свято  кожного  із  нас.

Міжнаро́дний день рі́дної мо́ви — день, який відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Адже  нас  усіх  об’єднує    мова , наша   одвічно  рідна,  материнська , ніжна  милозвучна.

     Рідна мова живе з  нами   всюди і завжди. Мова  як сонце, повітря, вода.  Без  неї  нема  життя.

Людина,  яка  зневажає  свою  рідну  мову,  насамперед , зневажає  своїх  батьків,  дідів,  прадідів.

 

     Ти — весь у слові, як у сповиткові,

     З колиски до калини при горбі...

     І вже коли ти похитнувсь у слові,

     Вважай, що похитнувся у собі.

     (Б. Олійник)

 

Поети   Рівненщини  про  нашу  рідну,  найріднішу  українську  мову.

 

 

Наша  мова – неначе

троянда,
Що  барвисто  в  саду
розцвіла
Вона  нас,  українців,
 єднає
І  Шевченка  Вкраїні
дала.
ЇЇ  чути  у  різних
країнах,
Вона  рівна  в  сузір’ї
всіх  мов
Тож  шануймо  її
любі  друзі
Наша  мова – це  наша
любов
На  полях  Єлисейських
в  Парижі
Чи  у  Лондоні 
на  авеню _
Ми  щоразу  частіше
 й  частіше
Чути  можемо  мову  свою.
Тож  пишаймось,  що  ми –
 українці,
Що  держава  і  мова
 в  нас  є,
І  радіймо, що  націю
нашу
Вже,  нарешт,і  весь  світ
визнає.
Наша  мова  співуча
 і  ніжна,
Наша  мова -   немов 
водограй
Тож  шануй, бережи 
рідне  слово
Не  цурайся  його,
 розвивай.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В  житті  все  вибирати

 можна:
Модельний  одяг  і  взуття.
Не  можна  вибрати
лиш  маму,
Вона  для  нас  дала 
життя.
Вона  одна – єдина  в  світі
Дитину  любить  понад  все
Й  свою  любов  велику
й  ніжну,
До  нас  усе  життя  несе.
В  дитинстві  мама  нам
співала,
Розповідала  нам  казки
Про  козаків
 про  запорожців,
Й  було  їх  слухать
залюбки.
Я  й  зараз  чую  свою
маму.
  Запам’яталися  слова:
 - Люби , синочку,
рідну  мову
Вона  ж  бо  Богом  нам
 дана.
Спілкуйся  нею,
  не  соромся,
Куди  б  не  йшов  і  де  б
 не  був.
Щоб  завжди  був  ти
 Українцем
І  мову  рідну  не  забув
Бо  той,  хто  мову  забуває,
І  хто  цурається  її,
Не  може  бути  патріотом
Своєї  рідної  землі.

 Петро  Асауленко

 

Наша  мова

Слова  красиві  всі  у  мові:
«Добридень», « Дякую»,
« Будь  ласка»…
Вони  премудрі
 й  пречудові.
З  них  можна  скласти
 вірш  чи  казку.

Вони  теплом  нас 
зігрівають
І  щедру  радість 
принесуть
Вони  вершини  всі
 здолають
І  перетнуть 
найдовшу  путь

Отож  шануймо   мову
 рідну,
Веселу,  лагідну,
 погідну,
Щоб  нам  вона
  завжди – завжди
В  житті  могла
 допомогти.

 Лідія  Антонова

 

Старі  слова

 

Старі  слова,
Немов  у  чомусь  винні.
Так  несміливо
До  людей  виходять.
А  хтось  же  пив
Із  їх  джерел  глибинних
І  брав  за  зброю
У  важкі  походи.
І  падав  з  ними,
І  вставав  із  ними.
Чиїсь  із  ними
Попеліли  скроні,
Хіба  ж  один,
Упавши  на  коліна,
Схилявсь  перед  їх  мудрістю
В  поклоні?!
Вони  колись
Годилися  у  вірші,
З  них  починалась
Пісні  дивна  врода.
Словник  гортаю –
Книгу  найсвітлішу,
Немов  іду
До  витоків  народу.

Петро  Велесик

 

 

 

 

                                     Авені́р Кале́никович Коломи́єць

                 ( 110  років  від  дня  народження)

 

Авені́р Кале́никович Коломи́єць (*19 лютого 1905, Городець, Рівненщина — †22 липня 1946, Зальцбург, Австрія) — український театральний режисер, журналіст, поет і прозаїк, укладач підручників із мови та літератури, редактор і видавець; художник та виготовлювач бандур.

Псевдоніми: Марко Крилатий, Лесь Барс, Осип Сизий, Андрій Чорногуз

    Закінчив Клеванське духовне училище, потім Волинську духовну семінарію (1920–1926). Друкуватися почав з 1928 р. у «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова. Був одним з творців що в 1929 році у Варшаві створили літературну громаду «Танк». Вчителював у селах Малі Сади й Ситне Дубенського повіту.

    Навчався на теологічному і філологічному факультетах Варшавського університету. Недовго співробітничав із прокомуністичною пресою («Нові шляхи»), переїхав до Варшави, вступив на режисерське відділення Варшавського інституту театрального мистецтва (провчився 3 роки).

    Із 1939-го працював педагогом та режисером Будинку піонерів у Дубні. В Дубно заснував і очолював українське видавництво «Лад» та відкрив Волинський музичний інститут імені Леонтовича що діяли під час німецької окупації. Був причетний до створення газети «Волинь».

     У роки Другої світової війни вчителював, працював у газеті «Волинь». Був заарештований фашистами як заручник. У 1944 р. був вивезений до Німеччини, перебував у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині й Австрії. Почав редагувати журнал «Керма» (Зальцбург). Помер 22 липня 1946 р. у Зальцбурзі (Австрія). Писав українською і польською мовами.

   У 2005 році з нагоди 100-річчя Авеніра Коломийця майже чотирикілометрову центральну вулицю Городця перейменували – із Жовтневої на вулицю Авеніра Коломийця. Тут встановили його меморіальну дошку, започаткували Алею письменників, щороку проводять літературне свято «Городецький автограф».

Тим часом Віктор Мазаний знайшов в Австралії двох синів Авеніра Коломийця. Один із них  адвокат, інший – священик. «Хочеться, щоб його сини пройшлися вулицею, названою на честь їхнього батька», – сказав Віктор Степанович.

 

 

 

Коштами Володимирецького району та канадійського українця, професора Ярса Балана в  2010  році  видана  книга   Авеніра  Коломийця  «Жити так, щоб не згасала жадоба краси».

 

 

 

 

 

 

 

„Кохай рідну хату, той рідний поріг,

                                             Маленьку свою батьківщину, -

                                              Щоб потім, дорослим, любити ти міг

                                              Народ свій, свою Україну!”

                                                                                Авенір Коломієць

ПОЛІСЬКА ПЕРВІСНІСТЬ

 Поліська первісність! Латаття й чорногузи!

Сосновихмогилокхрещато-журнийшепіт.

Перуна гніву слід в дубовому розщепі,

І лірник під вікном, як скон старої музи.

А муза десь нова, безквітна, незелена,

Рокоче хвилями і в сонці, і в імлі:

Казки й накази шле заслуханій землі,

Торкаючи струну бездушної антени.

 А первісність мовчить — невинна, мов до шлюбу,

Чекає і тремтить і пострах, і жага...

І руки злучені окутує пурга...

Секрет: чи консонанс, чи трапив хтось у згубу?

 А що, коли той шлюб, і первісність, і поступ

Освятять згодою на довгі ще віки?

Сьогодні ще разом: антена й ластівки,—

Бодай же гвинт і дріт був другом вилохвостих!

 Над всім у хвилебіг хай лине спів слов’янський!

Безсмертні тони згрів баранячий кожух;

В мені вони живуть: і Вітмана міщух,

 впертий, забобонний — бортник древлянський

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗА ЩО ЛЮБЛЮ ВКРАЇНУ?

 Не за красу твоїх степів.

Люблю тебе, Вкраїно;

Не тому серцем к Тобі лину,

Що чари сія тужний спів

Твоїх дочок, Твоїх синів.

Не в бандурних струн тремтінні

Не в блакитних небесах, -

В гіркій долі і сльозах,

В безконечному терпінні -

Безконешная краса.

Хоч лихо гнобить без жалю.

Чарівна ти в недолі.

За муки, смуток, болі,

За сльози ті тебе люблю,

що лихо чавить без жалю.

19.07.1927р.

А. Коломієць

 

 

 

 

 

 

 

У  День  Валентина  світлішають  люди.

яка  ж  бо  це  дивна  краса!

І  чується  сміх, і  вітання  усюди

І  віра  в  серцях  воскреса .

 У  те,  що  кохання – душі  таємниця,

І  досі  живе  між  людей.

Сліпучо – яскраве, неначе  жар – птиця,

У  темряві  довгих  ночей

 То  біль  коло  серця, незгоєна  рана,

То  смуток  на  кінчиках  вуст.

А  може  солодка. Грайлива  омана

Чи  слова  п’янкий  златоуст?

 А  може  солодкі,  медові  цілунки,

Обійми  жагучі  й  палкі,

Чи  може,  надії  щасливі  дарунки

У  дотику  ніжнім  руки.?

 Л. Сай

 

 

ЛЮБОВ

 Дзвенять німою тугою ліси,

Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

 Бринять живою радістю ліси,

Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.

 Мені здається,— може,— я не знаю,

Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.

 І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

 04.12.1956

 В. С.имоненко

 

                       Йому  жура  думки  колише:

                    Іван  Степанович  Сидорчик

Отак і живемо:

   Що сієм, те й жнемо!

   І.Сидорчик   

 

 

 

 

Іван Степанович Сидорчик народився 11 вересня 1955 року в селі Ромейки Володимирецького району на Рівненщині.

 Після закінчення місцевої восьмирічки та фельдшерського відділення Дубенського медичного училища, у 1975-77 роках, відбуваючи дійсну строкову службу, працював за фахом у хірургічному відділені одного з військових шпиталів Групи Радянських Військ у тодішній Німецькій Демократичній Республіці.

Згодом  працював фельдшером, завідувач медпунктом у рідному селі. А з 1981 року – на посаді помічника санітарного лікаря з гігієни праці у санітарній службі на рівненському Атом обуді. У 1987 році брав участь в ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС.

 Друкувався в пресі, у колективних, в тому числі й літературних збірниках та журналах.

 Іван Сидорчик – член Національної Спілки письменників України,

В  2010  році  книга   Івана   Сидорчика    «Ромейки  на зламі епох : в контексті часу та подій, історія села та долі його людей»   стала  переможцем  обласного щорічного конкурсу «Краща книга Рівненщини  - 2012»   в  номінації :

Краще історико-краєзнавче видання» (книга)

 

 

 

(Із збірки "Сполоханий грім")

 

 

 

Десь  Бог  дає,  а  десь –

Застерігає

Під  сонце днів  неквапний  передзвін.

Але  коли  душі  у  нас  немає –

Чи  схоче  з  нами  говорити  Він?!

 Нестиме  світло. Як  нам  сниться  темінь?

Навчить  добра  байдужих  до  добра?...

Бо  для  вогню  -  кресало  тра  і  кремінь.

Щоб  злинуть  в  небо – дужі  крила  тра.

 Але  коли  гріхами  обростаєм,

І,  гублячи  безвір’ям  куці  дні,

Об  найсвятіше  ноги  витираєм –

Чи  гідні  називатися  людьми.?!!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Говоримо  лиш  правильні  слова,

Хмеліючи  в  високих  пориваннях,

А  ось  діла –

Земні  наші  діла –

Іще,  бува, так  люто  душу  ранять.

 І  виїдає  геть  переполох,-

Бо  с  сумління  спродуєм  за  звичай,

Забувши  людям  глянути  у  вічі –

Немов  би  цих  діянь  не  бачить  Бог!...

 

 

                                                                          (Із  збірки " Поросль")

 

 

 

 

Ну,  і  які  ж це  інтелектуали?

Якого  роду  скурвлені  сини,

Коли  усі  науки  повивчали,

А  рідну  мову,  бачте,

Не  змогли?!

 Нема  їй  місця  в  збайдужілих  душах,

Залюблених  в  позичений  пиріг.

Згубили  пам'ять,  як  тремтливу  ружу,

У  куряві  розтоптаних  доріг.

 Й  великомудро  голови  ломають:

Чому  так  скрушно  світ  про  них  кива?...

Не  втямлять.  Що  і  пташка  скрізь  буває,

Але  свій  спів,  при  цім,

Не  забува…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Признатись,-   сором,  наче  п’явка  ссе.

Коли  десь  на  весілля  потрапляю,

І  в  тому  гулі  глохну  від  пісень,

Яких  уже  давно  не  пам’ятаю.

 Й  хоч  трохи  втіша» Журитися  не  слід!»-

Я  б  у  сльозі  у  власній  утопився;

На  мене  кисло  дивиться  весь  рід –

Мов  каже,

Що  в  мені  він  помилився.

 Й  відводять  очі, гублячи  слова.

Й  стає  мені  в  тім  велелюдді  тісно.

А  все – моя  немудра  голова,

Що  в  суєті  забула  рідну  пісню.

 

 

 

Нема  веселикам  де  сісти-

Немає  місця  для  гнізда.

Було  село,  а  нині –

Місто

У  вись  бетонами  зліта.

 В  життя  шумами  увірвалось,

Про  мить  герголить  на  межі

Але  душі  цього  замало –

Немає  прихистку  душі!

 Зітха  Вараш  в  годину  пізню

Віконцями  останніх  хат.

Було  село,  а  нині – місто,-

Вогні  сліпучі  мерехтять.

 Над  часом  невблаганно – тісним,

Де  пам'ять  зболена  рида,

Де  вже  веселикам  не  сісти –

Немає  місця  для  гнізда…