Тєтєнєва Галина Арсентіївна
Кредо життя –
природа, реальність і
містика.
Її життя це не застійне озерце, не тихоплинна річечка, а бурхлива , неспокійна річка, що рветься із берегів, розливається, чарує, зачаровує, притягає до себе отою загадковістю та непокорою…
Галину Арсентіївну знають
не лише в
районі та області,
а й у самих
віддалених селах та
хуторах. Адже її журналістський
стаж
досягає уже до
сорока років… І
сьогодні очолює вона
відділ АПК районної
газети « Володимирецький вісник».
Публікується
багато як в
обласних так і
республіканських виданнях.
Нагороджена «Почесним знаком
НСЖУ».
Голова Асоціації
фермерів та приватних
землевласників у Володимирецькому районі
та місті Кузнецовську
Рівненської області.
Голова міськрайонної
організації Національної спілки
журналістів України у
Володимирецькому районі та
місті Кузнецовську , член
Міжнародної організації Товарисмтва
охорони птахів.
Галина Арсентіївна безмежно
любить рідне Полісся,
вивчає історію поліщуків,
їх звичаї та
традиції, знає багато
легенд та переказів.
Важко уявити
районку без її
цікавих та захоплюючих
дописів, порад та передбачень.
А сьогодні я
хочу ознайомити Вас
із поезією Галини
Арсентіївни.
А я до вересня у гості йду...
А я до вересня у гості йду, несу йому свої останні квіти,
Бо на порозі осені стою і маю вже дорослі діти.
Здається, юність ще в мене гірським струмком дзвенить,
тріпоче.
Вже скоро 40. Не весна... А серце жити й жити хоче.
Як я боюсь переступить поріг, той, що Зимою доленьки
речеться,
Шукаю й не знаходжу оберіг надійний берег: чи знайдеться???
У долі-Осені своя рука І в мене руки не близнята...
Боюся старості. Дарма Вона мені нашіптує: Чекати!
Чекаю я і день при дні танцює листя, а в мене сніжини,
Я не ховаю цеї сивини бо то зарубок доброї людини.
Уже піввересня пройшло. Мій вересень десь через рік настане
І наперед задобрюю його: несу жоржини з свого стану...
Горлиця
Горлиця. Горлиця. Горлиця.
На Бурдишиній дичці-груші.
Такій старій. Мов світ, груші.
Свою пісню воркує для когось.
Я запитую в нового дня,
Котрий тільки проснувсь від туману:
«для кого, для кого це сизе Горля
Туруванням виводить осанну?
Для кого у Чесний Хрест,
В святий день,
Птаха жалібну пісню туркоче?
Може, голуб подавсь до людей?..
Може, щастя чи їстоньки хоче?..
Плаче горлиця. Слізоньки ллє.
Розсипає горошок пісенний…
Може, людям вона рече
Те, що буде. І що – незбагненне…
Птахи дитинства
Птахи дитинства,
Батько і мати…
Два крила пісні, що вже не співати…
Берег надії – то Батьківщина.
Й радість найвища -
діти у сина.
А ще – над полем білі лелеки,
Й листи від друзів, зблизька й здалека;
На квітці джеми і чисте небо,
Добре здоровя – більше й не треба.
Зерно дорідне сиплеться в руки.
Юність стоїть на дорозі розлуки
І повертає пам'ять, що скресла:
Птахам дитинства кинь перевесло!
Встань ранком свіжим,
Нехай прийде мати
З роду криниці води набрати.
Хай батько з досвітку, під
сум зозулі,
Косе по клепле, що внуки погнули…
О пам'ять – спогади,птахи дитинства.
Які багаті ви – як материнство.
І сумно – щемні у
вирій – прощанні,
Мов надмогильні квіти останні.
Спас
М’ятою пахне свято.
Яблукам ніде й присісти.
Довкола церкви на Спаса –
Фартушки та намиста…
Хромові чоботи збиті.
Навіть туфлі «на шпильках».
Тільки я інше шукаю…
Маки, трави і зілля.
Ось воно! Ось теє чудо –
Синя голівка ключката.
Так прихилилось до маку,
Ніби вже час чарувати.
Мак – «щоб мерці не ходили».
А цей відкасник – від згуби.
Його освячують Спасом
І привертають нелюбів.
М’ята – від жару й тривоги.
Тоя – Нечистого гонить.
Кріп – молоко прибавляє.
Гіркий полин – всіх боронить…
Хор несе Богу осанну:
Вправились з хлібом впору!
І у букетах святкових
Крилять колосочки угору.
Ще й подорожник. Й оносма.
Резеда. Й амарант до
чаю.
Листя дуба й берези.
Мирт і гірчицю
стрічаю.
Он там трилисник і роза.
Яблука, яблучка й груші…
Мабуть, з хазяйкою трав цих
Я сподіватися мушу…
Сховано в кошику гроші,
Свічку, воду і жито…
Як же у нас полісянки
Вміють ще ворожити!!!
М’ятою пахне свято.
Яблукам ніде присісти.
Коло церкви на Спаса
Все зібралося місто…
