Ольга Камінська

 

У полоні думок

 

Дорогі мої читачі!

 

 

         Мені  лише  п'ятнадцять!  Звичайне  собі  дівча – підліток. Творчість  моя – це  мої  сни,  це  моє « я » .

       Моя  поезія  і  проза – це  мовби  центральна  сув’язь,  що  утворилась  від  двох  абсолютно  протилежних,  але  доповнюючих  одне  одного  світів. У  ній    вигадане  і  реальне,   щойно  побачене  і  давно  забуте,    вражаюче і  хвилююче,    веселе і  сумне,   відчуте  і  пережите,   минуле  і  майбутнє…

        Можливо,  прочитавши  мої  твори,  Ви  вважатимете  мене  песимісткою. Та  в  дзеркалі  я  бачу  оптимістку  із  туго  натягнутими  нитками  реальності,  що  й  тримають  цей  оптимізм.  Та  зрештою,  судіть  самі…

 

 

             Ваша  Ольга  Камінська

 

 

ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ'Я ТВОЄ...

 

Мама, матуся... На будь-якій мові це слово - прекрасне. У кожного своя ненька - найкраща. Моя для мене - ідеал доброти, чесності, любові, людяності. Слово її - то , як криця, - тверде й непохитне, то , наче сонечко весняне, - лагідне, веселе, тепле. Все, що злітає з її уст, — ніби світла мелодія, в якій відсутні баси та гучні акорди.  І я починаю вже уважніше прислухатися до цієї музики, запам'ятовую, відкладаю в пам'яті, а щось і в серці.

В житті кожного буває мить, коли так не вистачає мами - рідної, мудрої, доброї і справедливої. Саме тоді і оживають її слова і рятують, немов краплина живої води від феї-чарівниці, що впала на квітку, на пожовклу від спеки траву-мураву. Саме тоді й усвідомлюєш, що без матері ти ніхто, і, відкидаючи гордість, самолюбство, біжиш-поспішаєш вимолити прощення за спричинений біль. Добре, якщо не пізно...

Мені дуже шкода тих людей, які не розуміють, чи не хочуть розуміти, що материнські слова, як і вона сама, — це скарб, дарований самим небом, який треба оберігати, доки є сили.

От і я зараз піду, притулюся до рідненької, попрошу пробачення за те, що була неслухняною. Знаю, що вона ніжно посміхнеться, та й скаже: «Я не тримаю зла...» — і пригорне до свого доброго серденька.

Хай святиться ім'я твоє, матусю, й імена всіх матерів!

 

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ ОЛЬГИ СЕМЕНІВНИ ВОРОБЕЙ

 

«Вчителько моя, зоре світова...» - ніжний, проникливий голос лине з радіоприймача.

Я і раніше чула цю пісню, та особливо не задумувалась над її змістом. А сьогодні ці прості, журливі слова розбудили в моїй душі спогади.

В пам'яті зринає мудре, втомлене роками обличчя Ольги Семенівни. Для мене вона не просто вчителька, котра щодня заходила у клас, проводила уроки, ставила оцінки, а ,ніби, друга хрещена мама.

Чимало. випробувань випало на її долю. Роки відбились на обличчі, посріблили волосся, вкрили борозенками чоло. Але посмішка та погляд й через десятиліття випромінюють щирість і

доброту.

Як зараз бачу: стоїть з невеличкою сумкою та стосик зошитів підтримує худенькою рукою. Зупинилась перед школою, когось чекає - така маленька і така велична.

Я пригадую пахощі її особливих, найсмачніших у світі пирогів. Бувало, принесе .у клас, а вони такі рум'яні, запашні - щойно з печі. Поріже на шматочки, роздасть дітям. Любила нас, нічого не шкодувала, без остатку віддала і серце, і душу.

І уроки Ольги Семенівни були цікавими, незвичайними. Слова лилися вільно, спонукали замислюватись над своєю історією, культурою, звичаями.

Було що повідати нашій вчительці, було чому навчати нас. Адже її життя — майже ціла епоха. Із своїх прожитих вісімдесяти - п'ятдесят два віддала володимирецьким дітям. П'ятдесят два роки у школі... Вчила мою бабуся, маму, мене... Як уміла організувати екскурсії, фольклорні експедиції! Видала збірочку народних перлин - пісень, переказів, легенд, співала з нашим «Струмочком» на -сцені.

Боже! Як люблю співати! Улюбленою її піснею була «Посіяла людям літа свої, літечка, житом, прибрала планету, послала стежкам споришу, навчила дітей, як на світі по совісті жити, зітхнула полегко і тихо пішла за межу»... Ніби про неї ці слова.

На цьогорічну Пречисту відійшла наша люба вчителька у вічність. На уроці їй раптово стало погано, і зупинилось велике і щедре серце... Назавжди...

...Було море квітів. Я ніколи не бачила на похоронах стільки людей, як того дня. Весь Володимирець проводжав не просто жінку - матір, вчительку. Проводжав Людину з великої літери.

Вічна їй пам'ять.

ВЕСНЯНІ АКВАРЕЛІ

 

Блакитний, зелений, жовтий, червоний, білий - це все кольори пахучого, співучого травня. Тепло, любо на вулиці, в отім садку весни. Солодко пахнуть квіти, ніжно віє вітерець. Підіймаю вгору очі, а там — у прозорому світлому небі пливуть білі, як молоко хмаринки. Ой! Яскравий жовтий метелик! Який гарний... Він сідає на розніжену під сонцем квітку і теж любується, як от зараз і я, цією красою. Красою весняних фарб... Ступаю по траві, а вона зелена-зелена і ніби аж рипить під ногами.

Вдихаю на повні груди запашне повітря, а в голові звучить музика. Тіло пронизує дух ейфорії, і стає так солодко й добре, немов від ладану. Музика... Знов звучить музика... Гм. Якась знайома? О, згадала! Це музика весни! Весни!..

Мал. №1

МУЗИКА, МУЗИКА!

 

Кажуть, що нема ніяких ліків,

Коли сумно і душа

Згубила спокій, лиш тривогу

віднайшла...

Та ти не вір — послухай музику!..

Душі заїр - чарівну музику!..

Якось у мене запитали: якої я думки про музику...

Музика, музика... Гм?!. Музика - це мій світ, мій біль, моя любов, моє життя... Вона така різна. То лякає, то манить, то чарує, то хвилює, то заспокоює. Ударні, гучні акорди гітари або ж ніжне поєднання саксофона і фортепіано... Коли йду повз музичну школу, не можу стриматись, щоб не завітати. Кидаю портфель на стілець і миттю в зал. Сідаю за рояль і граю, граю. Граю аж до самозабуття.

Інколи навіть не знаю, що саме. Музика ллється крізь мене. Її енергія дурманить голову. Східні мотиви - Хачатурян; готична архітектура — Моцарт; пишні бали - Штраус. А пальці, ніби неможливо зупинити, і вони невгамовно кружляють у дивному поєднанні з клавішами.

Гете казав: «Архітектура — це застигла музика». А я скажу, що музика - це живі почуття, які потрібно досконало плекати, викохувати, пропускати крізь найглибші криниці душі.

Природа - це Музика, ми - це Музика, Всесвіт - це Музика. Шум водоспаду, трелі соловейка, важкі краплини дощу на моїй теплій долоні. Все це Вона. І неважливо, чи грає мелодія на диску, касеті або платівці; чи звучить вона з плеєра, магнітофона чи з старенької бабусиної радіоли. Важливо лише чути і відчувати, переживати кожен момент, кожен звук, кожен подих...

Раптом я починаю дивитись на світ іншими очима. Її очима, очима Музики. Ніби настало довгоочікуване блаженне прозріння. Ніби важкі повіки спали і тепер я - це Вона... Пояснити це важко, та я й не намагатимусь. Просто я є в Музиці, а Музика є в мені.

Взаємна гармонія...

 

ЗА ДВА ДНІ ДО ВЕСНИ

 

Трапилось це років зо два назад. Та , здається, що ніби вчора. Ходила спостерігати за лісом взимку і просто погуляти. Хіба ж знала, що ставну свідком найжахливішої в моєму короткому житті події?..

Я побачила старенький автомобіль. Ще й здивувалась: чого б це йому тут у лісі бути? Дверцята фургону були прочинені, і моя цікавість взяла гору. Помалу я наблизилась до авто... Зазирнула в середину, а там величезна клітка, на якій зверху криво прикріплена табличка: «Собака — друг человека». Гм... Дивно... Крізь міцні прутики клітки на мене поглянули десять пар засмучених палаючих вогників. Хтось посадовив цих чотириногих друзів під замок. Але навіщо? Я ніяк не могла цього зрозуміти. Чиясь маленька руденька мордочка тицьнула своїм холодним і мокрим носиком мені в руку, поклала лапу на скобу замка. О, ні! Це ж Анх! Я його пам'ятаю. Пам'ятаю цей погляд: такий по-собачому добрий, грайливий. Бродячий - всі називали. А за те, що жвавий такий, я кликала Анх (життя). А ось це нещодавно зник кудись і ніхто його не бачив. Як би це дивно не звучало, але я любила з ним розмовляти. Так, саме розмовляти. Мені завжди здавалось, що Анх мене розуміє, а я, певною мірою, його. І ось він тут. Чому? Навіщо? Кому це потрібно? Кому потрібно закривати цих маленьких ні в чому невинних, хіба що в тому, що вони живуть, істот?

Із-за дерев вийшов чоловік у чорнім пальті, а у руках стискав І довгу рушницю. В голові роїлись думки, про Цих, про Цього. Що з ними буде? Дядько, посвистуючи, наближався до клітки. Собаки, ніби передчуваючи щось, в один голос завили. У цьому скавчанні звучав відчай, жага до життя, до свого, собачого життя. Цей, не .звертаючи ніякої уваги ні на мене, ні на собак, почав відкривати клітку, потираючи рушницю в руках...

-Ні, дядечку! Що ви робите? Не стріляйте! Та що ж це?! Не стріляйте!.. Стійте!..

-А ти що тут робиш? Йди, не дивись. Хоча... Яка різниця? Мушу я стріляти, закон такий.

Ледве стою на ногах, намагаюсь хоч чимось завадити цій гіркій розправі. На мить все змішалось; скавуління собак, постріли, свистіння Цього, гавкіт Цих... Все... Тільки, ніби у забутті, в голові звучало останнє Анхове: «Я майже пережив, майже пережив зиму, зміг подолати цей нестерпний холод, мороз, майже вижив, майже...Лишилось два дні до весни...»

Коли отямилась, то сиділа вже на колінах. Підняла вгору очі, сподіваючись, що це всього лиш витвір моєї уяви. Ні Його, ні авто вже не було... О, Боже! Це сталось насправді... Про все нагадувала лише табличка, яка відірвалась від клітки; «Собака – друг человека». І білий сніг - увесь заплямований кров'ю.

Підібравши табличку, навіть не витерши з неї слідів, я повісила її на дерево. Хай буде! Хай знають! Знають і пам'ятають про те, як люди, як ми цінуємо своїх друзів...

Мал№2-3

СПОВІДЬ

 

Розкажу тобі я, Весно,

Що нікому не казала.

Розповім тобі про те, що

Досі я й сама не знала.                   

Про Кохання, Дружбу, Весно!

Про життя бурхливий плин.

І про те, як тяжко, Весно!

Коли в світі ти - Один.

Розповім, як пожирає

Моє серце зла Журба.

Та ніколи не здолає

Ця нерівна боротьба.

Хоч в душі загасла свічка,

Та триває її жар...

І засвітить вогонь-стрічка,

Зацвіте святий вівтар...

СОН-ВІДЧАЙ (диптих)

 

Вона стоїть уже на мості -

Обрала шлях до самоти.

Все так подібно грі у кості —

Програла, то тепер плати...

Із долею не можна гратись,

Казали ж, то поганий знак,

Та пізно, вже пора прощатись —

Летить життя твого літак...

Один лиш крок — і все позаду,

Один лиш крок - і ти сама...

Хотіла бачить Раю-Саду -

Натомість річки глибина...

Мал№6

КАРУСЕЛЬ

 

В старім забутім замку

За тридев'ять земель

Ґуля й кружля до ранку

Самотня карусель.

ЇЇ колись створили...

Два маги чарівні,

Із мрій і снів зліпили

Сіделка золоті.

Здійсняться враз бажання,

Лиш сядь і покружляй.

Красу, а чи кохання,

Що хочеш, те й прохай.

Якщо у снах полинеш

За тридев'ять земель,

Шукай і ти зустрінеш

Веселу карусель

 

*    *    *

І там, і тут моя журба,

Немов на чорнім ворожба.

І вороняччя душу рве

Й з собою в вир нічний несе.

Тепла у серці вже нема,

Панує вічна тут Зима.

Із уст, що вміли говорить,

Вже зграя кажанів летить.

Угору руки вознесла,

Немов та птаха два крила.

Хотіла ж бо не зна чого,

Шукала ж бо, чогось свого.

Тепер мій світ - лиш тишина,

І крик нічного кажана...

 

*     *    *

 

Сказать лихе, мов плюнути в криницю,

В якій джерельна точиться вода.

Мов зруйнувати ту душевну крицю,

Коли ти ще невинно-молода.

Сказать лихе, то черву запустити,

Що в яблуці робитиме дірки.

І вже не дасть тобі вона спочити,

"Аж доки в древа скінчаться листки.

 

* * *

Сусід узяв та й зрізав абрикосу.

Якраз тоді, коли вона цвіла.

Упали на межу-рожеві коси,

Уже не сяде більш на них бджола.

А я чомусь заплакала від жалю:

Хай не моє! Але ж яка краса...

А уночі наснились абрикоси рум'янощокі,

І на них роса.

А якось тато з ярмарку приїхав.

І посадили саджанець в дворі.

Нехай росте, нехай цвіте на втіху

Мені і всій сусідській дітворі.

 

* * *

 

У когось в садку калина,

У когось вишня цвіте.                 

І тут, і там - Україна,

Все миле мені ,золоте.

Десь там - колоситься жито,

Десь там із пшениці лан.

Із заходу і до сходу -

Із золота океан.

Комусь найрідніші гори,

Комусь любі поле і гай.

І все це рідні простори,

І все це - мій любий край!

Мал№4 - 5

* * *

 

Як би хотілось, щоб сонце

Світило на небі яскраво.

Як би хотілось / щоб люди

Мали волю і право.

Як би хотілось, щоб менше

Лиха було в Україні.

Як би хотілось, щоб щастя

Завжди усміхалось людині.

 

* * *

 

Сиплеться сніг іскристий,

Небо горить вогнем,

Дим з димарів аж свище,

Вітер летить конем.

Лунко дзвенять підкови,

Світиться сріблом лід,

А у дворі розпашілий

Дрова рубав

 

 

 

 

 

СЕЛО РОСТЕ

 

-У нашому селі всі хати розкупили. Не встиг ніхто вмерти чи  кудись переселитися, як хату в один момент купляють.

- І цегляні купують чи тільки дерев'яні?

- А чого ти, молодичко, так питаєш?

- Ну, думаю: дерев'яні на дрова, а цегляні кому у вашій глухомані треба?

На які дрова? Чи ти здуріла, людино добра, хороми на дрова переводити! Жениться у нас багато. І з села не хочуть виїжджати. І воду попроводили, і якісь станції попридумували. Е-е-е! А ти кажеш на дрова. Село росте! От що, людинонько добра.

В ДОРОЗІ

 

- Куди ідеш, небого ? Може, підвезти?

- Підвезіть, коли ласка.

-А куди ж ти так їдеш? В гості чи по роботі? Вйо, Гладиш, трохи підбіжи, таку паняночку везеш! А може, до хлопців наших?

Дівчина ніяково посміхнулася, але сміливо запитала:

- А гарні?

- О, ще й які гарні. Як дуби!

-А зуби у них гарні?

- От таке питаєш. Хіба вони коні, щоб я їм у рот заглядав? Ох і дівчина ти хитра!

-Дідусю, я не хитра, а практична. Я зубний лікар і їду до вас на роботу.

Дід Терешко аж зіскочив із воза, " тпрухнув " на коняку і собі роззявив рота.

- От ти ж дивись. То правду моя стара казала, що зубну больницю одкривають, а я й не вірив. От, ти ж дивись. А мені оцього кутнього дістанеш? - А я й не вірив, що у нашому краї зубну больницю одкриють. От, ти ж дивись...

 

І ДАЛЕКЕ СТАЄ БЛИЗЬКИМ

 

- Доброго дня, Галино Іванівно!

-Здрастуйте! - привітно мовила літня жінка.

-Ну, як там наша Люба? Прижилася?

- А чому ж і нєт ? - спробувала перейти на українську мову. Та це виходило у неї не дуже вдало.

Галина Іванівна - комендант студентського гуртожитку Харківського національного університету. Мама залишає їй паспорт, і ми піднімаємось на сьомий поверх. В коридорі — тиша.

Воно й зрозуміло, неділя ж бо. А ось і вона, моя старша сестричка.

- Ой, мамо... Заходьте, заходьте. І Оля приїхала! Як ти виросла!... — радіє Люба.

Поки вона розпаковує валізи, я роздивляюся довкола. Звичайна кімната. На дверях плакати улюблених артистів. Полиці з книгами, шафа.

 А ще - прапорці. Над Любиним ліжком - помаранчевий, над Вітиним ( вона з Луганська) - синьо-білий, третій - зелений, біля ліжка туркменки Мамаджан. Прапорці, як і їхні господарки, мирно уживаються в одній кімнаті з великим: світлим вікном, що виходить на площу. А там тріпоче жовто-блакитний — колір жита і неба, життя і любові.

Пригадую, як мама боялася відпускати Любу до Харкова. Країну лихоманила передвиборча кампанія. Радіо щоразу повідомляло про якісь конфлікти, сутички.    Як почуватиметься в далекому східноукраїнському місті дівчина з маленького поліського селища?

Хвилювались дуже, майже щодня телефонували...

У двері постукали. До кімнати увійшов чорношкірий хлопець.

- Любо, дай, будь ласка, наш магнітофон, - "шпарить" чистою українською...

Я здивовано глянула на африканського юнака.

- Не дивуйся, - сміється Віта. - Ваша Люба вже пів гуртожитку навчила українською розмовляти!

Ми з мамою розуміємо, що в Люби все гаразд. Ще недавно чуже й далеке, це місто стало для неї рідним. А скільки друзів, товаришів має!»

Полтавчанка Марина із сусідньої кімнати подарувала мені книгу про Сорочинці, а ми пригощали всіх пирогами.

 

ДЯДЬКО ФЕДІР

 

Літнє сонце сховалося за обрій, але захід ще довго червоніє. Де ж то сонечко зараз? Як воно так робиться, що в одному кінці заходить, а в іншому - сходить? От якби приробити собі крила, зачепитись ними за цю золоту діжу і облетіти разом з нею всю Землю...

-Олю! Знову замріялась? Не забудь молоко занести дядьку Фйодору, - гукає мама.

Фйодор - це прізвисько, а насправді він Федір. Родом із Сумщини, та все життя на шахті пропрацював. Бабуся каже, що так його колись молоденька дружина називала, та й прилипло прізвисько до-чоловіка. Але він на це не ображається.

- Мамо, а хіба нам дядько Фйодор родич, що ми йому щодня молоко носимо?

-Родич, родич... У селі всі родичі!

- А баба Текля йому теж своя? Позавчора буханець хліба мною передавала. Та такий свіжий, пахучий! Я навіть трішечки надломила. А дядько мені цілу скибку відрізав. Дивний такий.

Велосипед складає і наспівує "За байраком - байрак..." Каже, що Шевченко написав.

Вечірні сутінки поволі вкривають садок, скошене сіно біля двору, а в невеличкій хатині у три вікна вечеряє дядько Федір, колишній шахтар з Антрациту. Два роки тому дружину сюди привіз на вічний спочинок: коли захворіла, все просила його, щоб на Полісся відвіз, додому. Виконав її прохання, а цієї весни і сам приїхав. Каже, що полюбив цей край, що він йому як рідний став.

Ось так і живе. Кому косу поклепає, кому пліт обновить – ніякої роботи не цурається.     

- Дядьку, - легенько стукаю у шибку відчиненого вікна, - я молоко принесла! Пийте на здоров'я!

 

У МАРІУПОЛЬСЬКОМУ ПРИТУЛКУ

 

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає...

- Наташа, Наташа! Ти что детям читаешь? Что зто? Ану не прячь в карман! Я уже зто увидела! Йди сюда!

- Ні, Світлано Федорівно, я сховаю. Не відбирайте. Можете дати яке покарання, але не відбирайте мій скарб.

- Что зто?

- То є моя душа, моє серце.

- Библия?

- Так. Наша ж, народна. То «Кобзар», Світлано Федорівно, «Кобзар».

- А чего так шепотом? Говори нормально.

- Бо «Кобзар» - українська святиня. А як я вголос називатиму, то розвіється вона часточками, а того, хто її не знає, і поранити, вразити може. Як ото розбити скло!

- Ну й что? Что тьі с цей делала? Тьі что с детьми так играла?

- Та ні ж бо. Я узяла гарненько і розгорнула. Почала читать.

Спочатку тихо-тихесенько, щоб слова пряменько до душі пробирались, потім голосніш і ще голосніш. Діти почали прислухатись, зачаровані силою думки і слів. Сіли... І, знаєте, як ото щойно коло мене, простачки, нікого не було, то так як на диво, всі зібрались. Маринка, що й не вельми по-нашому розбирає, і Стає, і Рита, і Едік, навіть чорношкірий хлопчик, що його тільки до притулку привели...

- А как зто тьі умудрилась их усмирить?

- Та то не я, а Великий Шевченко!

- Ну, так не бойся, продолжай. И я послушаю.

Вже немолода вихователька присіла на диван і собі почала слухати «Посланіє» Кобзаря. І ледь помітна посмішка з'явилась у неї, і засяяли очі. Вона то пригортала до себе рудоволосу Риту, то гладила по голівці неслухняного Едіка. А «знайдені» діти з'юрмилися докупки.

Все, все довкола затихло, і лиш лились слова, як з джерела.

Спочатку тихо-тихесенько, потім голосніше, і ще голосніше:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата...

 

«ОБНІМІТЕ Ж, БРАТИ МОЇ...»

 

«Об'єднаймося, брати мої, молю вас, благаю... Блага-а-аю...» - гучним,  насиченим  басом-піснею  залунав  чийсь  голос  з радіоприймача. Ми з бабусею саме збиралися пироги на кухні пекти. - О, хороше співано, модно, чи як там по-вашому? Такі слова обабіч дороги не лишають. Тож не терен вони, не приживуться, загинуть. Ой, синку. Слухають тебе мільйони, а чує хіба мо де двійко старих би й я ото...

-Бабусю, що ви там говорите?

- Та нічого, доню. Так, історію одну пригадала.

- То й мені розкажіть! А то все самі до себе щось. Розкажіть.

- Це спогад з мого дитинства. Ще як війна з німцями була... – і по її сухій зморшкуватій щоці побігла прозора пекуча сльоза, - Ти вже вибач. Війна ставить свою печать. Стільки літ пройшло, а рани й досі мов огонь живий... У нашому селі жила тітка Марта – німка сама - хороша така і дуже діток любила. Пам'ятаю: у неї в садку все дітвора бігала. Вона їм то яблучок, то грушечок, сливочок. – і вишеньок-черешеньок у фартушку принесе. Нічого натомість не треба було. Дітки бігають, сміються дзвінко та весело - ото усе для тітки щастя. Жили тоді в селі усякі люди: і поляки, і росіяни, і українці, і євреї. Ми були однією дружною сім'єю. Не те, що зараз.

Свій  свого   загризти  може...  А  потім  фашисти   почали зганяти євреїв та вести їх до розстрілу. То страшне, що творилось.

Скільки їх тоді вивели, скільки їх знищили! Молодих, старих, чиїхось батьків, дружин, чоловіків, матерів. Ой... Я ще мала була, але це запам'ятала. Була сувора заборона бодай якихось зв'язків з євреями.

Господи, що ж вони - не люди? Всі боялись. Усі. Помогти, як і хотіли, то страх не давав. А оце було до тітки Марти прибігли сусідські дівчатка і давай благати, щоб їх заховала, щоб не віддала на поталу німцям.

Вона усіх під своїм крилом пригріла, нікому не відмовила, переживала це горе з усіма та не дала страху місця у своєму доброму серці. І проходили сотні німців-вояків, земляків же її, повз хатину, але у голові навіть не було й зернини сумніву. Вона не вибігла і не почала розповідати, що тримає у своїй оселі «ворогів».

А просто носила до комори хліб та молоко і разом молилась. Може, й різна у них молитва, бо й люди всі різні, але я ж то знаю, мета - одна...Точно...У всіх у нас...

А ти благай, благай, синку, щоб брати об'єднались. Та з мільйона слухачів чують тебе, мо тільки двоє...

-Бабусю! Бабусю! Тепер троє! Троє чують, коли на те пішло...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Замість епілогу

 

 Вже вдруге проект Володимирецької районної бібліотеки для дітей на захист гранту голови обласної державної адміністрації та голови обласної ради обдарованій молоді в галузі літератури, театрального, музичного та образотворчого мистецтва, хореографії, народного мистецтва, кінематографії, для створення і реалізації творчих проектів, на видання художньої збірки отримує в засновника «зелене світло».

  Варто сказати окремо про юну авторку  збірочки «У полоні думок» - Ольгу Камінську, дівчинку неординарної думки. В її поетичних та прозових творах криється глибина відчуттів вже, як на мене, досить сформованої особистості.

 Її доробки - спів, крик, ейфорія дитячої   душі, - світлого пагінця нашого майбутнього на хоч і плідному, та забур’яненому ґрунті української духовності. Скажете: «рідкісний випадок таланту». Ні, - це, швидше, непереборна істина нашого буття, побачена  дитячими очима, виражена  суперечливими барвами юної душі, якій ще важко розібратись в  неприємно чудернацькому світі добра та зла.

  Та світ наш вже змінюється на краще, якщо вона   стверджує, що

«…ніколи  не здолає

Ця нерівна боротьба.

Хоч в душі загасла свічка,

Та палає в серці жар…

Не заступить сонця нічка,

                                          Не загасить нам Стожар…»

  Ольга неодноразова переможниця літературних конкурсів району та області, призер 11 етапу Всеукраїнського конкурсу - захисту науково-дослідницьких робіт, дійсний член МАН. Добірка її творів публікувалась раніше на сторінках «Володимирецького вісника», вміщена в альманасі творчості юних літераторів «На мольбертах днів-2008».

   Збірочка  вийшла з  друку  ВАТ «Районна друкарня», а її авторка, випускниця районного колегіуму - вступила на великий шлях-ЖИТТЯ.

  Тож хай несе юний Прометей серця свого жар далеко в майбутнє, стане маяком втраченому пращурівському чистому українському духу, який ще не згас в кожному з нас, стрепене гарячим словом зустрічну зів’ялу душу, очманіле від безвиході серце та понесе за собою на світлих крилах творчості туди, де

«… у когось в садку калина,

У когось – вишня цвіте.

І тут, і там – моя Україна,

Усе любе серцю і все святе…»!

                                 

                         

 

 

Камінська Ольга. Нове.

 

***

В розкішному платті під дзвін каблуків

І пишна, мов птах з королівського двору,

Під музику вітру і хор голосків,

Опалого листу тремтливу розмову.

 

Під скрипки звучання у сонних дерев

І подих будинків, завмерле чекання,

Під вуличний гамір, приглушений рев

Й самотності в парку глибокі зітхання.

 

Я – осінь, розкішна, до тебе іду,

Минаючи всі негаразди й тривоги,

Крізь сум і безвихідь, застиглу біду,

Під дзвін каблуків – зустрічаю дороги…

 

Торкаю солодку усмішку думок,

Під соло дощу, що акордами повен

У тишу ночей і в легкий холодок

Повз пристань й заблудлий у далечі човен.

 

Я – осінь.. останній мій крок прижиттєво.

Закинута долею до твоїх ніг

Завершила танець – фатально, миттєво

Лапатий на землю посипався сніг…

 

***

Тихо! – Я прошу, облиш

Ці слова й їх звуки,

Щоб зостались з нами лиш

Ночі теплі руки.

 

Чуєш, як годинник б’є? –

Вибиває роки.

Час в кімнаті тишу п’є

І…рахує кроки.

 

Він – єдиний звук в кімнаті –

Пульс у тілі ночі

Ці «тік-так» - старі й завзяті –

Ллються, мов пророчі…

 

Повний штиль…і пахне морем

Та пухким чеканням.

Сіллю, радістю і горем

Та чужим коханням…

 

Мріями, забутим сном,

Теплим сподіванням,

Вітром за твоїм вікном

І думок зітханням.

 

Пахне віск згорілих свіч.

Темінь звуки губить…

Тихо! Ти розбудиш ніч!

А вона – не любить…

 

***

Терпкий туман на дотик, мов ніжність, –

Небо відкрило свій портсигар.

Димом обвило опівнічну свіжість,

Місяць поволі закутався в пар.

 

Крапля дощу на кінчику носа,

Губи покрив освіжаючий бриз.

Легко і добре – іду, наче боса –

Так до смаку цей погодній каприз.

 

Голос вітрин неоновим серцем

Стукає в ритм приглушених слів,

Грає по нотах спокусливим «Герцем»

Манить у світ дивовижних вогнів.

 

Осінь у місті – безтямно цілує

Сонні обличчя гарячих доріг.

Квіти зриває, з садом фліртує,

Листя жбурляє мені на поріг.

 

***

Осінній парад

 

Солодкі медові осінні листки

Цілуючись з вітром, миттєво старіють.

І тінь хризантем обійма пелюстки

В шаленому танго танцюють-радіють.

 

Остання троянда життя віддала,

Впіймавши дощу гіркувату краплину,

Як фенікс, жар-птиця, згоріла дотла –

Весною відродить душі половину.

 

Асфальт почорнілий штовхає таксі

Водій як і фари – обоє зітхнули.

Душевним осіннім парадом усі

У сум і самотність приємну пірнули.

 

Панічно кружля парасоля нова

До неба здійма оксамитові крила,

Колишеться, наче у полі трава,

Мов дивні фрегата розкішні вітрила.

 

Коти надворі не вимазують ніг

Лежать між вазонів, з вікна споглядають.

Десь пес одинокий по стежці пробіг

Там листя, каштани вже люди збирають…

 

Все так, як завжди – осінній парад,

Коти – мружать очі, зализують рани.

А ми – з головою у свій листопад

Чекаєм весну і перші тюльпани…

 
 

Жогло Микола

 

 

 « Наш  обов’язок – піклуватися  про  духовне  здоров’я  наших  дітей. Бо  від  цього залежить  якість нашого  майбутнього  життя  і  якість  життя  майбутніх  поколінь. Кажуть,  усе  на  світі  тимчасове,  лише  душа  вічна. Удосконалюймо  її!»

                                             Микола  Жогло.

 

     Життєва  стежка  Миколи  Жогла пролягла  з  Хиноч,  а  доля  подарувала  йому  не  лише  любов  до  творчості,  а й  властиву  творчій  натурі  вимогливість  до  всього,  з  чим  зводить  життя. Тож  якщо  свою  другу  поетичну  збірку  « Стежиною  пам’яті»,  він  назвав  ще  й  по – іншому "Власна  філософія»,  то  це  не  забаганка  автора,  а  внутрішнє  поривання  майстра,  який  шукає  істину  у  суєтному  світі.

      Микола  Жогло  цікавий  творець  поетичної  мініатюри. Багато  його  чотиривіршів  і  зворушують,  і  змушують  всерйоз  замислитися  над  сутністю  земного  щастя. Автор заставляє  нас  задуматись над  тим, яку  ж  дорогу  вибрати  в  житті,  щоб  спізнати  смисл  людського  щастя,  людського  буття.

Член МАКу(Мистецької Асоціації м.Кузнецовськ) 

                          *       *        *         *

 Якщо  не  знаєш – не  придумуй,

Якщо  не  вмієш – не  берись.

Якщо  відважився – подумай,

Якщо  не  бачиш – зупинись.

                    Якщо  відстав – наздожени,

                    Якщо  все  втратив – не  здавайся.

                    Якщо  болить – біль  прожени,

                    А  маєш  все – не  зазнавайся.              

                      *       *         *          *

Якщо  вогні  досвітні

                           засвітились,

Мені  здається, це  хтось

                          народився.

Якщо  під  вечір зорі

                        затремтіли -

Це  хтось  хороший

                       в  небі  поселився

                      *         *          *         *

  Просто  зустріч.

       Погляди.

                 Думки.

 Мрії.    Потяг.

     Роздуми.

           Бажання.

 Дотик  серця  з  потиском

          руки.

Слово. Радість.

       Посмішка.

                  Кохання.

В  житті  людини  Микола  Жогло   надає    мистецтву  надзвичайно  велику  роль – роль творця  людської  душі,  м’якої  і  ніжної,  здатної  співчувати,  любити,  тонко  відчувати  красу і  бути  не  байдужим  до  чужої  біди.

«найбільшим  людським  багатством  є  спілкування  з  мистецтвом,  бо  воно  удосконалює  людину  і  духовно  возвеличує» 

"Доля моєї долі".Антоніна Окуневич

 

 

АНТОНІНА ОМЕЛЯНІВНА

 

вчителька української мови та літератури

Біленської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Відмінник освіти України

Жити і вірити в Правду,

Чесно служити людям.

Думать: гірке позаду,

Далі все добре буде!

Педагогічний стаж:   40 років

 

Вчителька має високий рівень професіоналізму, ініціативи, творчості. Користується здобутками передового педагогічного досвіду. Виробила свій стиль роботи – новаторство, постійний пошук, вдосконалення своєї майстерності притаманні її вчительській діяльності. Особливі риси її педагогічної майстерності – вміння цікаво, дохідливо подати програмовий матеріал, невимушено спілкуватися з учнями, прищеплювати вихованцям інтерес до знань і навички до самоосвіти.

Небайдужість, принциповість, справедливість, емоційність, готовність допомогти – її особисті риси .

Сенс життя:  Ніколи не зістаритись душею.

Життєве кредо: «Щоб зворушувати, треба самому бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний світ., треба нести просвітленість у своєму серці, а серце нести високо».   О. П . Довженко .

Світ захоплень: писати вірші, вишивання, шиття.

Антоніна Омелянівна вірить, що її вихованці будуть

справжніми патріотами

 

Вірші

Першій вчительці

Зошити й книги…

Завжди ти з ними…

Я згадую мить, незабутню донині,

Коли ти ввела нас у сонячний клас.

І звідси світ новий відкрився для нас.

Були ми тоді ще такі малюки,

Із ляльками гралися всі залюбки.

А ти, нам відкривши двері в світ новий,

Вела вже про інше цікаві розмови.

Навчала читати, навчала писати

І рідную землю в піснях величати.

Учителько перша, ти нам незабутня,

Це ти відкривала нам двері в майбутнє,

Це ти нас учила батьків поважати,

З доріг повертатись до рідної хати.

 

 

Земле Вкраїни

Земле Вкраїни, Тарасовий краю,

Милішого місця у світі не знаю.

Люблю тебе, земле, свій отчий поріг.

Поет наш Шевченко таке заповів.

Не вмре душа наша і воля не вмре.

Кобзар для посіву нам землю оре,

Щоб сіяти слово дзвінке й милозвучне,

Щоб виорать нам лиш щасливе майбутнє.

 

 

Квітень

Легким вітром впав на землю

Місяць квітень, місяць – легінь.

Одягнув ліси в зелене,

Запитав, чи є у мене

Чим засіяти город,

Щоб восени без перешкод

Все зібрати, заховати,

Запаси на зиму мати.

О такий от місяць квітень.

Одягнув у зелень віти,

Прикрасив сади квітками.

Легко падає вітрами

На луги, ліси, поля –

Квітне, квітне вся земля.

 

Звідси нас дорога в світи повела

Споришева стежечка, чебрецеві острови…

Дні мого дитинства, де ви?

Стежечка, стежечка за селом,

Озеро виблискує, ніби скло.

Тут джерельце в траві блистіло,

Освіжало в спеку не раз наше тіло.

Ми лягали ницьма там, де трава,

Й пили прохолоду із джерела.

І, здається, силу й життєві вдачі

Ми взяли з цих країв лелечих.

Дні дитинства давно минули,

Але ми їх ніяк не забули,

Не забули стежечки й джерела.

Звідси нас дорога в світи повела.

 

* * *

На поля вітер кинув строкату торочку,

Всі дерева вдягли вишивану сорочку.

У повітрі літає «бабине літо»,

За селом над канавою вруниться жито.

 

Пожовтіла трава на полях, потемніла,

Лелек зграя сумних попрощатися сіла,

Журно клацають птиці своїми дзьобами,

Бо не хочеться їм так прощатися з нами.

 

Бо болотечко це – то їх рідна земля,

Де літає щоліта пташина сім’я.

Тут навчають лелеки малечу літати,

Щоби звідси дістатись до рідної хати.

 

До гніздечка, що там, на старих осокорах.

Скоро виросли діточки, скоро…

Зграя журливо у небо злітає,

Бо кращого місця ніде більш немає.

 

Теплу землю знайдуть за морями,

А весною всі знову зустрінуться з нами.

І їх тепло зігріє рідна земля,

Яка силу дає їм і окриля.

 

В Україну він линув у снах

М. С. Дуляницькому

Болота, болота і піски, і ліси…

І ніжнішої, мабуть, немає краси.

Край Поліський згадав він далеко.

Снилось: в небі синьому білий лелека,

Журавлі над селом пролетіли,

На болотечко ріднеє сіли.

«Кру…кру…кру…», - линув спів їх в блакиті,

Спів, що був таким рідним в цім світі,

Бо це згадка про миле Полісся.

Не знайшлося малому там місця.

У далеких снігах, наче загнаний птах…

В Україну він линув у снах.

Тепла мами рука

Берегла малюка.

В Україну дорога нелегка.

З загратованих вікон дивився на світ,

Научиться ділить одну радість на всіх.

Україна була ой далеко!

Як підріс, то дізнався,

Що мав боровся за волю Вкраїни.

І приходив не раз він до нього у снах

І пояснював рідному сину:

«Я за волю Вкраїни боровся в боях …

Ось така перед нею провина».

 

* * *

 

Жити і вірити в Правду,

Чесно служити людям.

Думать: гірке все позаду,

Далі лиш добре буде.

* * *

Лебеді, лебеді прилетіли

І на нашім озері сіли.

Плавали, купалися в воді чистій,

Ніби зупинилися тут навмисне.

Вимивали пір’ячко чисто – чисто.

Крапельки водички, немов намисто.

Стрепенули крилами гарно – гарно:

Плавали, купалися то ж немарно.

Гордими голівками покрутили,

Припливли до берега й зупинились.

Подавали звідси свій ніжний голос

І знялися в небо, зробивши коло.

 

Колядка

Подай, Боже, єдність нашій Україні.

Радуйся , радуйся, народе,

Рік Новий народився

Пошли мирне небо і ясне майбутнє.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

Пошли нам здоров’я і добрий достаток.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

Господи Всевишній, вбережи Вкраїну.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

Господи Всевишній, вбережи Вкраїну.

Радуйся, радуйся. Народе,

Рік Новий народився.

Вбережи Вкраїну як міцну родину.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

 

Гімн школи

Мріємо вчитися і будувати України  майбутнє  ясне

Ми у школу ідемо щоранку.

Щоб все знати і все розуміть.

І трудитися безперестанку,

Щоб завжди все нам добре уміть.

Приспів

Вчителі нас стрічають у школі,

Відкривають нам двері до знань,

Щоб в житті не спіткнутись ніколи,

То ж учитись одне із завдань.

Вранці поїзд засвище голосно –

Спішимо зразу всі на урок.

Чи то сонячно, чи то морозно.

Біжимо, ширше ставимо крок.

Мрієм вчитися і будувати

України майбутнє ясне,

Школу рідную не забувати.

Нас вона у життя поведе.

 

Ветеранам

Шумлять, хвилюються берізки,

Весною ронять чисті слізки.

Мабуть, згадують війну,

Той час, що вже давно минув.

Стежки, стежки ви лісові…

Скажіть, повідайте мені,

Хто тут за землю рідну впав,

Хто з ворогами воював?

Вклоняємось ми тим, хто тут

Наш край звільняв від ворожих пут.

Хто геть фашистів відігнав.

Вам, сивочолі ветерани,

Не раз болять ще  давні рани.

Спасибі вам, що воювали,

Що сонця погасить не дали.

І всі дерева у борах

Були тут свідками атак.

Проходим тут ми знов і знов,

Несемо шану і любов.

 

* * *

Якщо у житті тобі щось не вдасться,

То не кажи: « Нема в мене щастя».

Щастя – це в добрім здоров’ї у світі цім жити,

Бачити сонце,

Зорі лічити.

Дітьми гордиться

Внуків плекати,

Більше радіти, а не стогнати.

Щастя – це просто на світі жити.

Це просто вміти життя любити.

 

Скоромовки

Як купила Міла мила,

То щодень обличчя мила.

 

Муха, муха – цокотуха

Сіла Мишкові на вухо.

 

Комариха комара до роботи запрягла.

Разом тісто замісили, разом пироги ліпили.

 

Не робила Міла діла

І учитись не хотіла.

Хоч нічого не уміла,

Зате з апетитом їла.

 

Маленький щупачок

Попав діду на гачок.

Дід зняв щупачка

Із рибацького гачка.

 

Загадки

Не пташка, а літає,

Не співає, а гуде.

Зло на нього кожен має.

Він зника, як дощ іде.

( Комар)

 

Як сердитий, то гуде,

Сонцем обігрітий - ніжить.

Хмари гонить – дощ іде,

Розжене – то сонце світить.

( Вітер)

 

Бачить  добре серед ночі,

Має великі, як окуляри, очі.

(Сова )

 

Довгий ніс має,

Ним машини піднімає.

(Підйомний кран)

 

 

Життя –швидка коротка мить…

І пролетить,  і прошумить…

Здається жив. А ще й не жив!

І щось зробив, і не зробив…

Життя – стрімка коротка мить.

Лови, бо ж швидко пролетить!

***

Зимова паморозь волосся вкрила,

Пройшли роки так швидко, так невпинно.

І де ж та молодість, весна моя де ділась?

Вже й літо тихо-тихо відлетіло.

Літа до осені схилились

В житті моєму притомились.

Гукаю: де ви, мрії молодії?

Де загубились втрачені надії?

Вже внуки щебетом тривожать душу,

За їх майбутнє піклуватись мушу.

Та хочеться, щоб все що не збулося,

В житті внучат напевне удалося.

 

 

2011р.

 

 

 

21 лютого Міжнародний день рідної мови

ВІРШІ НАШОГО ДИТИНСТВА

Іван БАГРЯНИЙ

РІДНА МОВА

Мово рідна!

Колискова

Материнська ніжна мово!

Мово сили й простоти, —

Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово — крик любови,

Сміх і радість немовляти —

Неповторне слово «М а т и» —

Про життя найперше слово...

Друге слово — гімн величний,

Грім звитяг і клекіт орлій, —

Звук «В і т ч и з н и» неповторний

І простий, і предковічний...

Ну, а третє слово — «М и л а» —

Буря крови, пісня рвійна

І така, як пах любистку,

І така, як мрійка мрійна...

Перейшов усі світи я —

Є прекрасних мов багато,

Але п е р ш о ю, як Мати,

Серед мов одна лиш ти є.

Ти велична і проста.

Ти стара і вічно нова.

Ти могутня, р і д н а м о в о !

Мово — пісня колискова.

Мова — м а т е р і у с т а.

Варвара ГРИНЬКО

РІДНА МОВА

Сію дитині

В серденько ласку.

Сійся-родися

Ніжне «будь ласка»,

Вдячне «спасибі»,

«Вибач» тремтливе, —

Слово у серці —

Як зернятко в ниві.

«Доброго ранку!»,

«Світлої днини!» —

Щедро даруй ти

Людям, дитино!

Мова барвиста,

Мова багата,

Рідна і тепла,

Як батьківська хата.

Любов ЗАБАШТА

РІДНА МОВА

Розвивайся, звеселяйся, моя рідна мово,

У барвінки зодягайся, моє щире слово.

Колосися житом в полі, піснею в оселі,

Щоб зростали наші діти мудрі і веселі.

Щоб на все життя з тобою ми запам'ятали,

Як з колиски дорогої мовоньку кохали.

Олександр ОЛЕСЬ

РІДНА МОВА В РІДНІЙ ШКОЛІ

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче, і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!

Що в єдине нас злива, —

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

"В рідній школі рідна мова!"

І спасе того в недолі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі!

Максим РИЛЬСЬКИЙ

МОВА

Треба доглядати наш сад

Вольтер

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає —

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

1956

Микола ТИМЧАК

РІДНЕ СЛОВО

Данило КОНОНЕНКО

Над старими яворами

Білих буслів білі діти

Зранку-раночку дзьобами

Вчаться рідно клекотіти.

І рідненько тьохка в лузі

Соловей до солов'яти,

А мене навча матуся

Рідним словом розмовляти.

 

ВІК УКРАЇНУ ЛЮБИ

Сонце голубить калину,

Вітер колише дуби.

Сину мій, рідна дитино!

Вік Україну люби!

Далеч шумку тополину,

Степу дзвінкі голоси.

Сину мій, рідну Вкраїну,

Вік біля серця носи!

В грізну тривожну годину

В дзвони на сполох дзвони!

Сину мій, рідну Вкраїну

Від ворогів борони!

Мову свою солов'їну —

Мамину пісню-розмай,

Сину мій, рідна дитино,

Не забувай!

 

УКРАЇНСЬКА МОВА

(Уривок)

Щира втіхо — рідна мово,

Краю отчого окраса!

Є в тобі вогонь Тараса —

Щира втіхо — рідна мово,

Розквітай же барвінково

У саду нового часу.

Щира втіхо — рідна мово,

Краю отчого окраса!

Краю батьківського пісня

Невмируща, незрівнянна:

Ти, мов ружа полум'яна,

Краю батьківського пісня.

З нами ти і нині, й прісно,

Квіт повік твій не зів'яне.

Краю батьківського пісня,

Невмируща, незрівнянна. 

Вірші про українську мову

 

21 лютого - Міжнародний день рідної мови

 « Бринить, співає наша мова…»

 Мова — це неоціненний божественний дар, який дано людині. Вона супроводжує нас від самого народження й аж до смерті .У щоденній практиці спілкування не обійтися без мови. І навіть коли ми думаємо, в пам'яті відтворюємо відомі нам слова і фрази. Власні думки формулюємо і передаємо за допомогою мови. Світ пізнаємо через мову, бо в ній нако­пичено життєвий досвід попередніх поколінь. Через мову ми впливаємо на емоції та почуття людей, формуємо їхні естетичні смаки. За милозвучністю наша мова визнана вченими другою (після італійської) серед європейських мов.

 

Ой яка чудова українська мова! 
Де береться це, звідкіля і як? 
Є в ній ліс, лісочок, пуща, гай, діброва, 
Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак, 
І така розкішна і гнучка, як мрія... 
Є в ній хурделиця, віхола, 
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль. 
Та не в тому справа, що така багата. 
Помагало слово нам у боротьбі, 
Кликало на битву проти супостата 
Та звучало сміхом на полях плаката, 
І за все це, мово, дякуєм тобі.

 

  Ми живемо на чудовій, багатій, мальовничій землі – на нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінець роду українського, що сягає сивої давнини. І негоже, просто соромно бути поганими нащадками у таких великих і славних батьків. Людині визначено Богом місце народження, країна, небо ; вона не може нічого того поміняти, але може на краще  поміняти саму себе.. І куди б ти не пішов – твоя Батьківщина, земля твоя, твоя мова, твій народ завжди будуть з тобою.

 

Зі святом Вас, шановні добродії, зі святом, шанувальники рідного слова !