Її  доля  вишита  квітами  та  оспівана  в  поезії:

Софія  Миронівна  Годунок

 

          Тихою нечутною ходою, журчанням струмочків теплими промінчиками сонця, веселішим щебетанням птахів іде до нас весна. І перший теплий промінчик сонця заглянув в хатину, милої шанованої жінки — Софії Миронівни Годунок, яка схилившись над білим полотном вишиває на ньому свою жіночу долю. Жіноча доля - вишита квітами, зеленими травами, голубими струмочками, птахами, сонцем, хмаринками на блакитному небі — на рушниках, картинах, коврах, покривалах, подушках, серветках і на багатьох-багатьох витворах мистецтва руками Софії Миронівни. У вільні хвилини від роботи, від господарських клопотів в дні радості і смутку найкращою втіхою була вишивка

А  згодом  і  поезія….

 

У чистому полі

Берізка стояла,

Рясними дощами

Гілки обмивала.

Зеленеє листя

На вітрі тріпоче,

А стовбур біленький –

Як личко дівоче.

Красуня-берізка

Тяжко сумувала:

«Чому ж я у полі

Самотня стояла?»

Стрункая берізка

Піднялась до хмари.

Нема в неї долі –

Не дав Господь пари

 

Тут моя домівка,

Тут моє село.

Поля і дороги

Снігом занесло.

Візьму я санчата,

На гірку піду,

З вітерцем проїдусь

І не упаду.

Закрутились сани!

Гоп – у сніг я впав!

Хлопчики сміються,

А я ледве встав.

Хлопчики регочуть,

А в мене біда:

З тепленької шубки

Капає вода! 

 

 

У бабусі аж два гусі

По двору ходили,

На пташиній своїй мові

Про щось говорили.

Півник, мов господар,

По садочку ходить,

Своїх курок-чубарочок

По садочку водить.

Курочка рябенька

Вдалася на вроду,

Своїх курчат малесеньких

Водить по городу.

А ще живе у бабусі

Котичок сіренький.

Він такий хитрющий,

Як правнук маленький.

Бабусенька дуже рада:

Є з ким говорити.

Свою душу наболілу

Є кому відкрити

 

 

 

              Знайомтесь:  Ольга  Камінська

 

Доля  прихильна  до  цієї чарівної  дівчини. Свою  першу  книгу,  « У  полоні  думок» ,   вона  видала  вигравши  грант   голови  Рівненської  обласної  державної  адміністрації  та  голови  Рівненської  обласної  ради  обдарованій  молоді  в  галузі  літератури,  театрального,  музичного  та  образотворчого  мистецтва,  хореографії,  народного  мистецтва,  кінематографії  ще  навчаючись  в  школі.

Моя поезія і проза - це мовби центральна сув'язь, що утворилась від двох абсолютно протилежних, але доповнюючих одне одного світів. У ній вигадане і реальне, щойно побачене і давно забуте, вражаюче і хвилююче, веселе і сумне, відчуте і пережите, минуле і майбутнє…

Можливо, прочитавши мої твори, Ви вважатимете мене песимісткою. Та в дзеркалі я бачу оптимістку із туго натягнутими нитками реальності, що й тримають цей оптимізм. Та зрештою, судіть самі…

Ваша Ольга Камінська

 

В розкішному платті під дзвін каблуків
І пишна, мов птах з королівського двору,
Під музику вітру і хор голосків,
Опалого листу тремтливу розмову.

 

 Під скрипки звучання у сонних дерев
І подих будинків, завмерле чекання,
Під вуличний гамір, приглушений рев
Й самотності в парку глибокі зітхання.

 Я – осінь, розкішна, до тебе іду,

Минаючи всі негаразди й тривоги,
Крізь сум і безвихідь, застиглу біду,
Під дзвін каблуків – зустрічаю дороги…

 Торкаю солодку усмішку думок,

Під соло дощу, що акордами повен
У тишу ночей і в легкий холодок
Повз пристань й заблудлий у далечі човен.

 

Я – осінь.. останній мій крок прижиттєво.
Закинута долею до твоїх ніг
Завершила танець – фатально, миттєво
Лапатий на землю посипався сніг…

***

 

Тихо! – Я прошу, облиш

Ці слова й їх звуки,
Щоб зостались з нами лиш
Ночі теплі руки.

 

Чуєш, як годинник б’є? –
Вибиває роки.
Час в кімнаті тишу п’є
І…рахує кроки.

Він – єдиний звук в кімнаті –

Пульс у тілі ночі
Ці «тік-так» - старі й завзяті –
Ллються, мов пророчі…

  Повний штиль…і пахне морем

Та пухким чеканням.
Сіллю, радістю і горем
Та чужим коханням…

 Мріями, забутим сном,

Теплим сподіванням,
Вітром за твоїм вікном
 думок зітханням.

 

Пахне віск згорілих свіч.
Темінь звуки губить…
Тихо! Ти розбудиш ніч!
А вона – не любить…

 

***

 

Терпкий туман на дотик, мов ніжність, –

Небо відкрило свій портсигар.

Димом обвило опівнічну свіжість,

Місяць поволі закутався в пар.

 

 Крапля дощу на кінчику носа,

Губи покрив освіжаючий бриз.

Легко і добре – іду, наче боса –

Так до смаку цей погодній каприз.

 

 Голос вітрин неоновим серцем

Стукає в ритм приглушених слів,

Грає по нотах спокусливим «Герцем»

Манить у світ дивовижних вогнів.

 

 Осінь у місті – безтямно цілує

Сонні обличчя гарячих доріг.

Квіти зриває, з садом фліртує,

Листя жбурляє мені на поріг.

 

 

 

 В історії нашої   страдної  країни   трагічних   дат із чорними позначками   дуже  багато…Серед них - голодомор 1932-33рр.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь: „Вкраїна, ХХ століття”
І не рік, а криваве клеймо „Тридцять три...”

(А.Королів „Стіни плачу”)

   Голодомор коштував українцям мільйони життів. Це не тільки померлі – це і ненароджені  сини  та  дочки.   Майбутні  винахідники,  вчені , творці  прекрасного  життя.        Ми     порахували  кількість загиблих, та  ніколи не  зможемо  порахувати нездійсненних   мрій,  втрачених    надій, бажань, помислів.

  Голодомор початку 30-х рр. був справжнім геноцидом. Чому ж  це  відбулося?  Чому????    Ми   і  сьогодні  не  знаємо  всієї  правди   та й  напевно не знатимемо   достеменно  ніколи…
Документів про цю  жахливу    трагедію   нашого  народу в державних архівах збереглося небагато.  Та й як  би  ми  не  шукали   хрестів на кладовищах з цією датою, нам  їх   теж    не знайти… 
Голодомор –   наша  страшна національна катастрофа.
    Вчитаймося  в  ці  слова.   В 1932 році щогодини помирала 1 тис. чоловік, щодоби – 25 тис. Пік припав на весну 33-го. 11тис.українських сіл опустіли.
Над померлими від голоду ніхто не читав молитов, не відправляв панахид; часто ті, хто відвозив покійників на цвинтар, заздрили їм, бо їхні муки вже скінчилися і настав вічний спочинок.
   Минули десятиліття…   Світ    дізнався  правду про страшні події 1932-1933рр. – про голодомор на Україні. Тільки наприкінці 80-х – у 90-х рр. 20-го століття про голодомор з’явилися наукові статті, спогади очевидців,  поетичні  та  прозові  твори.

Це  важко  читати….   Та  потрібно  читати, читати  зціпивши  зуби, ковтаючи  сльози  болю  та  безсилля,  що  нічого  не  можемо  вдіяти  окрім  того.  що  пам’ятати …..

  Читаймо,   щоб слова глибокої скорботи не лише дійшли до свідомості , а й увійшли   назавжди  глибоко  в  серце   і   сіли  там  на  покуті …

 

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору.
-          Греби, нічого людям не лишай!..
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору!
Д.Білоус

Ой засни, моя дитино,

Як заснула вся родина.
Спи від маку і прости
Та вже їсти не проси.
Голод більше не дістане –
Скоро сон міцний настане.
Думки в голові, як цвяхи
І снують, мов ті мурахи.
Пригорну тебе синочку,
Поховаю у садочку.
Ой! За що ж це мені люди?! –
Син перед очима всюди.
Він не виросте ніколи,
Не ходитиме до школи
Не народяться онуки,
Не зігріють бабі руки.
Ось і все... сина немає.
Тепер він мене чекає
Я  вже  іду до тебе сину
Зачекай іще хвили….

   Автор  невідомий

 

 

 

Тиждень терпів я від голоду муки

Тиждень терпів я від голоду муки,

Плакав, ходив, простягаючи руки,

Врешті й ходить я не зміг,

Ледве дійшов і упав на поріг.

Встав би, підвівся...Та зрадили сили...

Плакали діти, баби голосили.

Федір, мій син, на лежанці лежав...

Звісно – каліка, терпів і мовчав.

Рачки над вечір поліз я по двору,

Ледве добрався і вліз у комору,

Наче уже переміг я й біду...

Їсти не хочеться, смерти вже жду.

Вранці на другий день зирк! У руки

Хтось мені суне ковалок макухи!

Хто це? Це ти, мій сусіда, Петро...

Бог хай віддячить тобі за добро.

Слина пішла. Затрусилися руки.

Боженько милий! Ковалок макухи!

Де ти? Пішов вже... Аж нагло онук

Вихопив в мене ковалок із рук!

Хтів я схопитись, побігти, догнати,

Вирвати з рота! Навколішки стати...

Вже я підводжусь і падаю знов...

Впав непритомний, прокинувся – кров.

Мабуть, забився... Вже близько до краю...

Крутиться все навкруги... умираю...

В кого б спитати – чи з'їв хоч онук?

Може і в його хтось вирвав із рук.

О.Олесь

 

 

 

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

 Заплачте ! Затужіть ! Заголосіть !

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці донесіть

Стражденний біль голодної країни.

 Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не згасне свічка !

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

                                        (Н Вінграновська. „Голодомор”)

 

 

 

 

 

 

 

 

20 листопада вважається Всесвітнім днем дитини. Офіційно це свято з'явилося в 1954 році завдяки відповідному рішенню Генеральної Асамблеї ООН, яка звернула увагу всього людства на необхідність досягнення взаєморозуміння з дітьми та забезпечення благополучних умов для їх життя.

І  дуже  символічно , що саме у 20-е листопада відзначають своє професійне свято «День педіатра» і дитячі лікарі. Адже  саме   вони  займаються  проблемами,  що  пов’язані  із  здоров’ям  наших  дітей

Наші діти

Нема світлішого нічого в цілім світі,

Як сонце ясне  й чисті небеса.
Нема нічого кращого, як діти,
Бо в них любов, надія і краса.
Бо в них найкращі наші сподівання,
Вершина, може, нашого буття.
Тому-то ми без зайвого вагання
 За них віддати можемо життя.
Готові зірку зняти з небосхилу
 І прихилити небо голубе.
Щоб тільки дітям у житті щастило,
Бо в дітях ми продовжуєм себе.
Та мусим добре істину збагнути,
(Інакше гірка чаша не мине),
Що смачно їсти, модно одягнути —
Це ще не все, не саме головне...
Тому щоденно маєм пам’ятати,
Який би пост не обіймали ми.
Весь жар душі потрібно їм віддати,
Щоб діти виросли хорошими людьми!
Щоб у дітей була душа іскриста,
Неначе сонце раннє золоте,
Велика, добра, світла, чиста-чиста...
Давайте будем думати про те!
Це в першу чергу нам, батькам, потрібно,
Як прийде старість або час біди.
Щоб не було і боляче, і стидно,
Що діти нам не подали води.
На Землю сонце промені сипнуло
І синьо усміхнулись небеса.
То ж дай нам бог, щоб лихо нас минуло.
Хай радують нас діти і краса.

Н. Красоткіна

 

Найбільше я хочу,

Щоб рідна матуся

 Всміхнулась мені,

Коли я усміхнуся

Найбільше я хочу,

Щоб мир був на світі,

Як небо - у зорях,

А сад наш - у цвіті.

 

  

Найбільше щастя для татуся й мами —
Це в дивосвіт вести своє дитя.
І захищати серцем і руками
Малу й тендітну свічечку життя.
 

Найбільше я хочу,

Щоб сонце щоранку

 Зі мною віталось,

Присівши на ґанку.

 

Свято для дитини - це   безмежна  радість. А  хто  ж  із  нас  не любить веселитися, відпочивати  і проводити  весело   час із друзями?   А якщо  разом  із  вами  святкує вся планета?   Це круто, це  надзвичайно!!!