Сьогодні  я  познайомлю  вас  із  фронтовою  поезією  волонтера -  Інги  Безушко ,чудової. ніжної,  і  водночас  сильної  і  безстрашної  жінки .

Про  себе

   Миле, лагідне створіння, ніжна, крихка істота яка опікується всіма навколо... Беззахисна, слабка стать...

Такими нас звикли бачити, такими маємо бути...

Та лише не зараз.. Коли ворог вбиває і калічить наших хлопців, коли ми змушені пояснювати нашим дітям що таке війна... Ми стали жорсткими і безстрашними. Готові днями і ночами шукати, збирати, пакувати допомогу для наших захисників. Ми рвемось у пекло, не думаючи за власну безпеку спішимо вдягнути і нагодувати хлоп'ят на фронті.

Всім серцем ненавидимо кривдників, готові щомиті стати пліч-о-пліч з солдатами щоб захистити нашу землю, наше майбутнє, дітей... Безкорисні і впевнені в собі і своїх силах. В наших очах вогонь, а в душі переживання, якими не поділимось, не видамо, які там і залишаться. Нас через край переповнюють емоції, бажання бути корисними, прагнення рятувати і допомагати. Це ми не спимо ночами і молимось, ми чекаємо всіх і кожного вдома, віримо всім серцем що добро переможе. Незламні і загартовані, ладні йти під кулями у невідомість щоб впевнитись що все добре...

                        З поетичного  зошита

Чорнити світлу душу може кожен

Жбурля багно у втомлене лице

А зрозуміть не кожен її зможе

І не розкаже вам ніхто про це

Топтали в бруд, мішаючи з плітками

Кидали камінь в хвору спину

В колеса пхались чорними гілками

На совість вішали чиюсь провину

Чи мало світу щоб обговорити?

Нема людей що хочуть слави?

Не варто бруду знов на когось лити

Бо це не жарт і зовсім не забави

Лишіть у спокої і не тривожте душу

Тут я ніхто, живу я на Війні

Нікому я невинна і нічого я не мушу

І все чим я живу зачинене в мені.

А кожен з нас впливає на людей

Хтось як снодійне, хтось адреналін

Хтось болем в серці запече

Хтось обезболить наче дексалгін

Комусь ін'єкція від болю чи від суму

Хтось вітаміни хтось жива вода

Я впевнена тепер лише в одному

Що не лікується в душі Війна.

Я розкажу як душі плачуть на війні

Шукаючи зупину і спокою

Моя душа звертається в мені

Коли блукаю я дорогами з війною

Не зрадьте тих які горою стали

Підтримайте і будьте з ними поруч

Вони ж на нас надію покладали

І клали руку на грудях ліворуч

Вони міцні, не буду сперечатись

Готові в полум'я йти і у воду

Але так важко з ними знов прощатись

Коли ти не впливаєш на погоду

Поговоріть, послухайте, розрадьте

Звільніть хвилину, вийдіть на зв'язок

Підтримайте щось доброго порадьте

Не рвіть тонесеньких життя ниток

Вони теж плачуть, мріють і бажають

Їм теж болить хоч і міцні вони

Повірте що вони понад усе кохають

Не дивлячись на біль і страх Війни.

Зів'яв в саду гіркий полин

І плачуть за вікном дощі

Загинув знов у мами син

А ви і досі без душі?...

І тихо стогне вітер в хмарах

А побратими сльози ллють

Ви всі і досі п'єте барах

Те що з дорожчого наллють?...

Дитя маленьке на могилі

На фото батька загляда

Вам досі ресторани милі

Допоки плаче молода?

Старий дідусь несе хлібинку

Щоб воїнам передали

Собі лишивши половинку

А ви тут совість пропили?!?!

Болить, пече в грудях аж вию

Що за байдужість, це ж Війна!

Та я ще тут і я прикрию

Бо Батьківщина в нас одна....

              Одкровення

А знаєте що треба щоб бути собою?

Треба емоції. Справжні, не театральні, не вигадані. Щоб з ніг збивали, щоб через край, щоб до безсвідомості...

А знаєте що ви живі лише через те що відчуваєте? Допоки ви емоційні ви живі...

Я жива!!! Дякувати Богу!!! Я щось відчуваю, переживаю, чимось живу....

Період шквалу емоцій від того що відбувається давно пройшов.

Хтось каже що я стала беземоційна, жорстока, холодна...

То не так. Просто все в собі... Закрито, придавлено, заховано. Так легше. Справді.

Як то кажуть- система накопичення... А чи надовго вистачить?

 

Ось  так  змінює  нас  час  і  умови. Загартовують, роблять  сильними.  та  не  вбивають  у  нас  ніжність, добро  і  тепло  душі.

І так душа хотіла того спокою

Що кожен раз шукала смерті

Занадто стала я глибокою

І почуття мої такі відверті...

Болить в душі за всіх вас рана

Тривожить серце героїчний вчинок

Але настільки наша воля так бажана

Що з вами ми не йдем на відпочинок...

 

            Цікаве  знайомство…

                                 Килюх Дмитрій

Килюх Дмитрій Васильович народився 17 листопада 2002 року в с. Стара Рафалівка. Учень 8 класу Старорафалівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Відмінно навчається в школі, переможець багатьох олімпіад. Дуже багато читає книжок, енциклопедій, любить писати вірші.

   Дмитро  є  переможцем  районного  та  обласного  туру  загальнонаціонального   конкурсу  дитячих  творчих  робіт "Мрії про Україну: Дитячий погляд.»  Конкурс  було  оголошено Національною  бібліотекою України для дітей спільно з Фондом Миколи Томенка «Рідна країна  з  нагоди   25 – річчя Незалежності  України»

  Поезія  Дмитра пронизана  великою  любов’ю  до  рідного  краю. Біль  і  тривога, любов  і  гордість  за  свою  неньку  Україну переплітаються  в   віршах .

Стара Рафалівка    

    Мальовниче село над Стиром

Стоїть у весняному цвіті,

Назване в честь пана Рафаїла

Воно найкраще на світі.

Усі, хто тут має сивину,

Знають, що у давнину

Стара Рафалівка – містечком було.

Хоча і зараз це село…

Правив ним мудрий пан Рафаїл.

Розумний він був, як Галицький Даниїл.

Усе до дрібнички в містечку збудував,

Ні про що, ніколи, він не забував.

Були церкви, майстерні, магазини були

Ниви, лани, луки й сади.

Жителі там міщанами звались.

В кожного худоба й господарство велись.

Рафалівка тоді росла,

Зростала,

Нічого не нуждалася,

Не бідувала.

Багато євреїв тоді там жило,

Багато поляків в містечку було.

Жили всі щасливо,

Добре поживали.

Це наче в казці диво.

Усі добра багато мали,

Мирно всі жили,

Не воювали.

Зі своїм тільки були                                                                                    

Чужого не крали.

Час поступово минав,

Місто міцніло.

Пан Рафаїл добре поживав-

Й містечко раділо.

Та кінець має кожна в світі казка,

Обірвалася раптово до нас Божа ласка.

Помер Рафаїл старий,

Полинув в царство Боже.

Залишився « трон » пустий,

Було це не гоже.

Почала занепадати

Могутність велика.

Почало все руйнуватись

Винна в цьому сатана дволика.

Гірше бути уже не могло

Перетворилось місто на просте село.

Хотіли його відбудувати,

Колишню славу намагались повертати .

Відбудували багато чого.

Але сила не така.

Повернули багато чого

Та слава вже не та.

Село наше не таке уже могутнє,

Але, воно не поселення якесь первобутнє.

Тут, як і раніш живуть привітні люди

Які завжди вірять, що все добре буде .

Тут церква є, школа й дитсадок.

Сади гарні немов із казок,

Чорноземи великі, родючі ,                                                                              

І Стир наш обмиває берегові кручі.

Лежить через нього міст величенький

І біля річки ставок маленький.

Одним словом, живе тут народ, процвітає,

І кожен житель щастя має.

Довгі віки буде процвітать наш край,

Бо захищає наше село Святий Миколай !

Україна - наша

Росія каже: «Україна - наша».

А в мене, як і в інших, питання постає:

«Звідки вони це знають?

А докази в них є?»

Давайте повернімось

В старі, важкі часи,

Коли ординці з сходу

Вкраїну облягли.

Тоді на її троні

Володимир Мономах сидів,

Не в змозі опиратись

Сину він своєму звелів:

«В путь далеку, Юрій, ти рушай,

За гаї, степи, ліси,

Місцину гарну відшукай,

І місто там збудуєш ти.

Зупинить воно монгольську навалу,

Щоб мир почав царювати,

Щоб не ранило більше це жало,

Щоб добробут ми могли мати».

Послухався Юрій батька,

Перечити йому не став,

Знайшов гарну місцину

І місто там заснував.

І наче все було би добре,

Монголів він відігнав,

Але , як усім нам назло,

Те місто Москвою назвав.

Тому то в москаликів всіх

Поведінка свинська,

Бо не Україна є російська,

А Росія – українська.

Лист до російського президента

 Шановний пане Путін хочу вам сказати,

Час вам уже цей балаган припиняти.

Ви ведете себе, як маленька дитина.

Таких вередуль не бачила Україна.

Забирайте своє військо з нашої країни,

А то доведем ми вас аж до домовини.

Будете плакать, прощення просити,

Та посадять вас на кіл до зими діти.

Так що свої військові плани швиденько покидайте

І із нашої Вкраїни негайно тікайте.

            

Перо Пегаса: УкраїнаРідна земля і ріднакраїна,Рідна...

Перо Пегаса: Україна Рідна  земля  і ріднакраїна,Рідна...: Україна Рідна   земля   і   рідна країна, Рідна   для   мене   верба   і   калина. Рідні   луки   і   рідні лісоч...

Україна

Рідна  земля  і  рідна

країна,

Рідна  для  мене  верба  і

 калина.

Рідні  луки  і  рідні

лісочки

Рідні  гаї  й  прохолодні 

струмочки.

Рідна  хатина,  що  тане 

у квітах.

І  потопає  в  черешневих

вітах.

Рідний  для  мене  і  спів

солов'я

Словом,  це  Україна

 моя!

 

Моя  бабуся

 Він  для  мене,  той  спів,  солов'їний

То  бабуся  моя  так  співа,
А  зоветься  вона  Василина,
Така  ніжна, така  чарівна.
Вишивати  навчилася  змалку,
В неї  діло  в  руках  аж  горить.
І  легенькі  такі  витинанки
Вона  вміє  так  гарно  робить.
А  пісні…  Вона  безліч  їх  знає,
Все  про  рідну  країну  свою.
А  попросим – то  ще  й  заспіває,
Звеселяючи  душу  мою.

 

Мої  вчителі

Знать  усе  від  « А» до «Я»

Вчить  учителька  моя.
За  знання , потрібні  в  світі,
Щиро  дякують  їй  діти.
Як  без  етики  прожить?
Етикету  вчитель  вчить!
Гарні  маємо  фігури?
Вчить  нас  вчитель  фізкультури!
Рідну  мову  добре  знаєм?
Вдячність  вчительці  складаєм!
Іноземну  вчитель  знає –
Нас  англійської  навчає.
Це  мої  учителі.
Добрі  й  мудрі.
Сіль  землі!

 

Бурштинокопачі

Який  жорстокий  світ  вже  нині

Бурштин  копають  на  Волині!
Безжально  нівечать  природу –
Землі  прабатьківської  вроду.
Людина  має  слух  і  очі,
Але  природу  чуть  не  хоче.
Й  того  не  хоче  вона  знати-
Відплатить  їй  природа – мати.
Де  врожаї  рясні  збирали,
Там  землю  всю  перекопали
Там  тісно  стало  вже  рослині,
То  чом  же  радісно  людині?
Чом  біль  землі - не  перешкода?
І  лісу  й  поля  чом  не  шкода?
Як  будем  так  бурштин  копати,
Що  скаже  нам  природа – мати?

 

 

      Це дійсно так. Сила  слова  велика… Незмірна, велична  і  вічна…

 Слово – це  насамперед  думка, думка   висловлена  в  слові  на  папері.  А  коли  ще  думка  висловлена  не  буденно  а  ніжно,  мило  і  щиро  римованими    словами….  А  ще  коли  це  дитяча  думка!!!! 

Так.  Це  дуже  гарно…. Адже  щоб  вміло  і  щиро  викласти  думки  на  папері  потрібно  віддано  любити  рідну  мову,  свій  край,  його  звичаї  та  традиції.  Треба  вміти  відчувати  природу:  любити  шум  дощу,  шепіт  берізки  та  клена.

А  щоб  це  відчути,  треба  мати  ніжну  душу,  любляче  серце  та  безмежну  фантазію.

 

   Отже  для  вас  мудре,  чарівне  і  таке  правдиве  і  щире  дитяче  слово…

Дяк  Світлана

Холодний дощ, гарячий чай,

А за вікном вже осінь.

Її у серце краще не пускай,

Бо радість, наче вітром зносить.

І сум, самотність і туга за літом –

І все зібралося в холодних ночах.

Я так хотіла подружитись з світом,

Мене він кинув при розбитих ночвах.

Тепер і осінь тиха сум зганяє,

Тепер і сонце вже мене не гріє.

Бо доля кожного тепер вбиває

І у всіх нас забирає мрію.

Забрати мрію – це ще не смертельно,

А вбивче те, що є війна в країні,

А хлопців на Донбас шлють, як в розжарену пательню,

Не на життя, на смерть ідуть ці очі сині.

Не перший місяць холод повіває

Зі Сходу, наче з домовини,

Земля усе прекрасно чує, усе знає,

Коли герой вмирає, як не стає людини…

І я сидітиму сумна в цю пору

Із чаєм, книгою й гарячим серцем,

Та замість чаю, чашка буде повна горя,

І вітер завиватиме в відкриті дверці.

Коли вже мир прийде, коли той спокій буде?!

Коли вже скажуть: «Ось – нема війни» ?!

Коли нарешті усміхатись будуть люди,

А на землю мертві не падатимуть сини?

Можливо, завтра, а мо’ – й через півроку,

І дати вже ніхто нам не назве,

Бо люди дивляться на все лиш збоку,

А всередині у країні – ой як зле.

Пройде зима, настане весна-красна,

Прийде тепло і мир в наш рідний край,

І вкриє землю свіжим-свіжим рястом,

Та імена героїв завжди пам’ятай!

Хондока  Валентина

 

Сніжок летить і стелиться,

На вулиці хурделиця,

На вікнах візерунки,

Мальовані малюнки.

В будинку тепла грубка,

На дворі біла шубка.

Сніжок усе кружляє

І землю огортає.

Дорога білосніжна,

Сніжинка ніжна-ніжна,

І стріхи в біле вкриті,

Неначе з шовку зшиті.

Усе таке чудове,

І хоч не кольорове,

А тільки біле-біле

Красиве й миле-миле

Мельник  Надія

Суспільство вже в ніщо не вірить,

Не треба їм ані кохання, ані мрій,

Не треба їм красиві вірші,

Не треба їм приємних слів.

І що ж ми вимагаємо від люду:

Добра чи справедливості, а, може, честі?

Та марно вимагати щось від люду,

Бо вже байдужість заполонила їхнє серце.

  І все ж надіємось на краще,

Ми вже живемо у ілюзіях, у снах,

І ми не бачимо реальність,

Тому що вона вб’є всіх нас!

Чайка  Ангеліна

Зима

Забарилася зима,

снігу зовсім ще нема.

Ось такий у нас прогноз.

Не спішить і Дід Мороз

Кругліцка  Владислава

Калина

Ось калина у сніжку,

Мов дівчина в кожушку.

Грона, наче намистинки,

Позолочені сніжинки.

А на гілочках тоненьких

Сидять снігурі товстенькі