Жогло Микола

 

 

 « Наш  обов’язок – піклуватися  про  духовне  здоров’я  наших  дітей. Бо  від  цього залежить  якість нашого  майбутнього  життя  і  якість  життя  майбутніх  поколінь. Кажуть,  усе  на  світі  тимчасове,  лише  душа  вічна. Удосконалюймо  її!»

                                             Микола  Жогло.

 

     Життєва  стежка  Миколи  Жогла пролягла  з  Хиноч,  а  доля  подарувала  йому  не  лише  любов  до  творчості,  а й  властиву  творчій  натурі  вимогливість  до  всього,  з  чим  зводить  життя. Тож  якщо  свою  другу  поетичну  збірку  « Стежиною  пам’яті»,  він  назвав  ще  й  по – іншому "Власна  філософія»,  то  це  не  забаганка  автора,  а  внутрішнє  поривання  майстра,  який  шукає  істину  у  суєтному  світі.

      Микола  Жогло  цікавий  творець  поетичної  мініатюри. Багато  його  чотиривіршів  і  зворушують,  і  змушують  всерйоз  замислитися  над  сутністю  земного  щастя. Автор заставляє  нас  задуматись над  тим, яку  ж  дорогу  вибрати  в  житті,  щоб  спізнати  смисл  людського  щастя,  людського  буття.

Член МАКу(Мистецької Асоціації м.Кузнецовськ) 

                          *       *        *         *

 Якщо  не  знаєш – не  придумуй,

Якщо  не  вмієш – не  берись.

Якщо  відважився – подумай,

Якщо  не  бачиш – зупинись.

                    Якщо  відстав – наздожени,

                    Якщо  все  втратив – не  здавайся.

                    Якщо  болить – біль  прожени,

                    А  маєш  все – не  зазнавайся.              

                      *       *         *          *

Якщо  вогні  досвітні

                           засвітились,

Мені  здається, це  хтось

                          народився.

Якщо  під  вечір зорі

                        затремтіли -

Це  хтось  хороший

                       в  небі  поселився

                      *         *          *         *

  Просто  зустріч.

       Погляди.

                 Думки.

 Мрії.    Потяг.

     Роздуми.

           Бажання.

 Дотик  серця  з  потиском

          руки.

Слово. Радість.

       Посмішка.

                  Кохання.

В  житті  людини  Микола  Жогло   надає    мистецтву  надзвичайно  велику  роль – роль творця  людської  душі,  м’якої  і  ніжної,  здатної  співчувати,  любити,  тонко  відчувати  красу і  бути  не  байдужим  до  чужої  біди.

«найбільшим  людським  багатством  є  спілкування  з  мистецтвом,  бо  воно  удосконалює  людину  і  духовно  возвеличує» 

"Доля моєї долі".Антоніна Окуневич

 

 

АНТОНІНА ОМЕЛЯНІВНА

 

вчителька української мови та літератури

Біленської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Відмінник освіти України

Жити і вірити в Правду,

Чесно служити людям.

Думать: гірке позаду,

Далі все добре буде!

Педагогічний стаж:   40 років

 

Вчителька має високий рівень професіоналізму, ініціативи, творчості. Користується здобутками передового педагогічного досвіду. Виробила свій стиль роботи – новаторство, постійний пошук, вдосконалення своєї майстерності притаманні її вчительській діяльності. Особливі риси її педагогічної майстерності – вміння цікаво, дохідливо подати програмовий матеріал, невимушено спілкуватися з учнями, прищеплювати вихованцям інтерес до знань і навички до самоосвіти.

Небайдужість, принциповість, справедливість, емоційність, готовність допомогти – її особисті риси .

Сенс життя:  Ніколи не зістаритись душею.

Життєве кредо: «Щоб зворушувати, треба самому бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний світ., треба нести просвітленість у своєму серці, а серце нести високо».   О. П . Довженко .

Світ захоплень: писати вірші, вишивання, шиття.

Антоніна Омелянівна вірить, що її вихованці будуть

справжніми патріотами

 

Вірші

Першій вчительці

Зошити й книги…

Завжди ти з ними…

Я згадую мить, незабутню донині,

Коли ти ввела нас у сонячний клас.

І звідси світ новий відкрився для нас.

Були ми тоді ще такі малюки,

Із ляльками гралися всі залюбки.

А ти, нам відкривши двері в світ новий,

Вела вже про інше цікаві розмови.

Навчала читати, навчала писати

І рідную землю в піснях величати.

Учителько перша, ти нам незабутня,

Це ти відкривала нам двері в майбутнє,

Це ти нас учила батьків поважати,

З доріг повертатись до рідної хати.

 

 

Земле Вкраїни

Земле Вкраїни, Тарасовий краю,

Милішого місця у світі не знаю.

Люблю тебе, земле, свій отчий поріг.

Поет наш Шевченко таке заповів.

Не вмре душа наша і воля не вмре.

Кобзар для посіву нам землю оре,

Щоб сіяти слово дзвінке й милозвучне,

Щоб виорать нам лиш щасливе майбутнє.

 

 

Квітень

Легким вітром впав на землю

Місяць квітень, місяць – легінь.

Одягнув ліси в зелене,

Запитав, чи є у мене

Чим засіяти город,

Щоб восени без перешкод

Все зібрати, заховати,

Запаси на зиму мати.

О такий от місяць квітень.

Одягнув у зелень віти,

Прикрасив сади квітками.

Легко падає вітрами

На луги, ліси, поля –

Квітне, квітне вся земля.

 

Звідси нас дорога в світи повела

Споришева стежечка, чебрецеві острови…

Дні мого дитинства, де ви?

Стежечка, стежечка за селом,

Озеро виблискує, ніби скло.

Тут джерельце в траві блистіло,

Освіжало в спеку не раз наше тіло.

Ми лягали ницьма там, де трава,

Й пили прохолоду із джерела.

І, здається, силу й життєві вдачі

Ми взяли з цих країв лелечих.

Дні дитинства давно минули,

Але ми їх ніяк не забули,

Не забули стежечки й джерела.

Звідси нас дорога в світи повела.

 

* * *

На поля вітер кинув строкату торочку,

Всі дерева вдягли вишивану сорочку.

У повітрі літає «бабине літо»,

За селом над канавою вруниться жито.

 

Пожовтіла трава на полях, потемніла,

Лелек зграя сумних попрощатися сіла,

Журно клацають птиці своїми дзьобами,

Бо не хочеться їм так прощатися з нами.

 

Бо болотечко це – то їх рідна земля,

Де літає щоліта пташина сім’я.

Тут навчають лелеки малечу літати,

Щоби звідси дістатись до рідної хати.

 

До гніздечка, що там, на старих осокорах.

Скоро виросли діточки, скоро…

Зграя журливо у небо злітає,

Бо кращого місця ніде більш немає.

 

Теплу землю знайдуть за морями,

А весною всі знову зустрінуться з нами.

І їх тепло зігріє рідна земля,

Яка силу дає їм і окриля.

 

В Україну він линув у снах

М. С. Дуляницькому

Болота, болота і піски, і ліси…

І ніжнішої, мабуть, немає краси.

Край Поліський згадав він далеко.

Снилось: в небі синьому білий лелека,

Журавлі над селом пролетіли,

На болотечко ріднеє сіли.

«Кру…кру…кру…», - линув спів їх в блакиті,

Спів, що був таким рідним в цім світі,

Бо це згадка про миле Полісся.

Не знайшлося малому там місця.

У далеких снігах, наче загнаний птах…

В Україну він линув у снах.

Тепла мами рука

Берегла малюка.

В Україну дорога нелегка.

З загратованих вікон дивився на світ,

Научиться ділить одну радість на всіх.

Україна була ой далеко!

Як підріс, то дізнався,

Що мав боровся за волю Вкраїни.

І приходив не раз він до нього у снах

І пояснював рідному сину:

«Я за волю Вкраїни боровся в боях …

Ось така перед нею провина».

 

* * *

 

Жити і вірити в Правду,

Чесно служити людям.

Думать: гірке все позаду,

Далі лиш добре буде.

* * *

Лебеді, лебеді прилетіли

І на нашім озері сіли.

Плавали, купалися в воді чистій,

Ніби зупинилися тут навмисне.

Вимивали пір’ячко чисто – чисто.

Крапельки водички, немов намисто.

Стрепенули крилами гарно – гарно:

Плавали, купалися то ж немарно.

Гордими голівками покрутили,

Припливли до берега й зупинились.

Подавали звідси свій ніжний голос

І знялися в небо, зробивши коло.

 

Колядка

Подай, Боже, єдність нашій Україні.

Радуйся , радуйся, народе,

Рік Новий народився

Пошли мирне небо і ясне майбутнє.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

Пошли нам здоров’я і добрий достаток.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

Господи Всевишній, вбережи Вкраїну.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

Господи Всевишній, вбережи Вкраїну.

Радуйся, радуйся. Народе,

Рік Новий народився.

Вбережи Вкраїну як міцну родину.

Радуйся, радуйся, народе,

Рік Новий народився.

 

Гімн школи

Мріємо вчитися і будувати України  майбутнє  ясне

Ми у школу ідемо щоранку.

Щоб все знати і все розуміть.

І трудитися безперестанку,

Щоб завжди все нам добре уміть.

Приспів

Вчителі нас стрічають у школі,

Відкривають нам двері до знань,

Щоб в житті не спіткнутись ніколи,

То ж учитись одне із завдань.

Вранці поїзд засвище голосно –

Спішимо зразу всі на урок.

Чи то сонячно, чи то морозно.

Біжимо, ширше ставимо крок.

Мрієм вчитися і будувати

України майбутнє ясне,

Школу рідную не забувати.

Нас вона у життя поведе.

 

Ветеранам

Шумлять, хвилюються берізки,

Весною ронять чисті слізки.

Мабуть, згадують війну,

Той час, що вже давно минув.

Стежки, стежки ви лісові…

Скажіть, повідайте мені,

Хто тут за землю рідну впав,

Хто з ворогами воював?

Вклоняємось ми тим, хто тут

Наш край звільняв від ворожих пут.

Хто геть фашистів відігнав.

Вам, сивочолі ветерани,

Не раз болять ще  давні рани.

Спасибі вам, що воювали,

Що сонця погасить не дали.

І всі дерева у борах

Були тут свідками атак.

Проходим тут ми знов і знов,

Несемо шану і любов.

 

* * *

Якщо у житті тобі щось не вдасться,

То не кажи: « Нема в мене щастя».

Щастя – це в добрім здоров’ї у світі цім жити,

Бачити сонце,

Зорі лічити.

Дітьми гордиться

Внуків плекати,

Більше радіти, а не стогнати.

Щастя – це просто на світі жити.

Це просто вміти життя любити.

 

Скоромовки

Як купила Міла мила,

То щодень обличчя мила.

 

Муха, муха – цокотуха

Сіла Мишкові на вухо.

 

Комариха комара до роботи запрягла.

Разом тісто замісили, разом пироги ліпили.

 

Не робила Міла діла

І учитись не хотіла.

Хоч нічого не уміла,

Зате з апетитом їла.

 

Маленький щупачок

Попав діду на гачок.

Дід зняв щупачка

Із рибацького гачка.

 

Загадки

Не пташка, а літає,

Не співає, а гуде.

Зло на нього кожен має.

Він зника, як дощ іде.

( Комар)

 

Як сердитий, то гуде,

Сонцем обігрітий - ніжить.

Хмари гонить – дощ іде,

Розжене – то сонце світить.

( Вітер)

 

Бачить  добре серед ночі,

Має великі, як окуляри, очі.

(Сова )

 

Довгий ніс має,

Ним машини піднімає.

(Підйомний кран)

 

 

Життя –швидка коротка мить…

І пролетить,  і прошумить…

Здається жив. А ще й не жив!

І щось зробив, і не зробив…

Життя – стрімка коротка мить.

Лови, бо ж швидко пролетить!

***

Зимова паморозь волосся вкрила,

Пройшли роки так швидко, так невпинно.

І де ж та молодість, весна моя де ділась?

Вже й літо тихо-тихо відлетіло.

Літа до осені схилились

В житті моєму притомились.

Гукаю: де ви, мрії молодії?

Де загубились втрачені надії?

Вже внуки щебетом тривожать душу,

За їх майбутнє піклуватись мушу.

Та хочеться, щоб все що не збулося,

В житті внучат напевне удалося.

 

 

2011р.

 

 

 

21 лютого Міжнародний день рідної мови

ВІРШІ НАШОГО ДИТИНСТВА

Іван БАГРЯНИЙ

РІДНА МОВА

Мово рідна!

Колискова

Материнська ніжна мово!

Мово сили й простоти, —

Гей, яка ж прекрасна Ти!

Перше слово — крик любови,

Сміх і радість немовляти —

Неповторне слово «М а т и» —

Про життя найперше слово...

Друге слово — гімн величний,

Грім звитяг і клекіт орлій, —

Звук «В і т ч и з н и» неповторний

І простий, і предковічний...

Ну, а третє слово — «М и л а» —

Буря крови, пісня рвійна

І така, як пах любистку,

І така, як мрійка мрійна...

Перейшов усі світи я —

Є прекрасних мов багато,

Але п е р ш о ю, як Мати,

Серед мов одна лиш ти є.

Ти велична і проста.

Ти стара і вічно нова.

Ти могутня, р і д н а м о в о !

Мово — пісня колискова.

Мова — м а т е р і у с т а.

Варвара ГРИНЬКО

РІДНА МОВА

Сію дитині

В серденько ласку.

Сійся-родися

Ніжне «будь ласка»,

Вдячне «спасибі»,

«Вибач» тремтливе, —

Слово у серці —

Як зернятко в ниві.

«Доброго ранку!»,

«Світлої днини!» —

Щедро даруй ти

Людям, дитино!

Мова барвиста,

Мова багата,

Рідна і тепла,

Як батьківська хата.

Любов ЗАБАШТА

РІДНА МОВА

Розвивайся, звеселяйся, моя рідна мово,

У барвінки зодягайся, моє щире слово.

Колосися житом в полі, піснею в оселі,

Щоб зростали наші діти мудрі і веселі.

Щоб на все життя з тобою ми запам'ятали,

Як з колиски дорогої мовоньку кохали.

Олександр ОЛЕСЬ

РІДНА МОВА В РІДНІЙ ШКОЛІ

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче, і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!

Що в єдине нас злива, —

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

"В рідній школі рідна мова!"

І спасе того в недолі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі!

Максим РИЛЬСЬКИЙ

МОВА

Треба доглядати наш сад

Вольтер

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає —

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

1956

Микола ТИМЧАК

РІДНЕ СЛОВО

Данило КОНОНЕНКО

Над старими яворами

Білих буслів білі діти

Зранку-раночку дзьобами

Вчаться рідно клекотіти.

І рідненько тьохка в лузі

Соловей до солов'яти,

А мене навча матуся

Рідним словом розмовляти.

 

ВІК УКРАЇНУ ЛЮБИ

Сонце голубить калину,

Вітер колише дуби.

Сину мій, рідна дитино!

Вік Україну люби!

Далеч шумку тополину,

Степу дзвінкі голоси.

Сину мій, рідну Вкраїну,

Вік біля серця носи!

В грізну тривожну годину

В дзвони на сполох дзвони!

Сину мій, рідну Вкраїну

Від ворогів борони!

Мову свою солов'їну —

Мамину пісню-розмай,

Сину мій, рідна дитино,

Не забувай!

 

УКРАЇНСЬКА МОВА

(Уривок)

Щира втіхо — рідна мово,

Краю отчого окраса!

Є в тобі вогонь Тараса —

Щира втіхо — рідна мово,

Розквітай же барвінково

У саду нового часу.

Щира втіхо — рідна мово,

Краю отчого окраса!

Краю батьківського пісня

Невмируща, незрівнянна:

Ти, мов ружа полум'яна,

Краю батьківського пісня.

З нами ти і нині, й прісно,

Квіт повік твій не зів'яне.

Краю батьківського пісня,

Невмируща, незрівнянна. 

Вірші про українську мову

 

21 лютого - Міжнародний день рідної мови

 « Бринить, співає наша мова…»

 Мова — це неоціненний божественний дар, який дано людині. Вона супроводжує нас від самого народження й аж до смерті .У щоденній практиці спілкування не обійтися без мови. І навіть коли ми думаємо, в пам'яті відтворюємо відомі нам слова і фрази. Власні думки формулюємо і передаємо за допомогою мови. Світ пізнаємо через мову, бо в ній нако­пичено життєвий досвід попередніх поколінь. Через мову ми впливаємо на емоції та почуття людей, формуємо їхні естетичні смаки. За милозвучністю наша мова визнана вченими другою (після італійської) серед європейських мов.

 

Ой яка чудова українська мова! 
Де береться це, звідкіля і як? 
Є в ній ліс, лісочок, пуща, гай, діброва, 
Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак, 
І така розкішна і гнучка, як мрія... 
Є в ній хурделиця, віхола, 
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль. 
Та не в тому справа, що така багата. 
Помагало слово нам у боротьбі, 
Кликало на битву проти супостата 
Та звучало сміхом на полях плаката, 
І за все це, мово, дякуєм тобі.

 

  Ми живемо на чудовій, багатій, мальовничій землі – на нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінець роду українського, що сягає сивої давнини. І негоже, просто соромно бути поганими нащадками у таких великих і славних батьків. Людині визначено Богом місце народження, країна, небо ; вона не може нічого того поміняти, але може на краще  поміняти саму себе.. І куди б ти не пішов – твоя Батьківщина, земля твоя, твоя мова, твій народ завжди будуть з тобою.

 

Зі святом Вас, шановні добродії, зі святом, шанувальники рідного слова !

"Я обіцяю пам"ятати вас" до Дня Пам"яті Героїв Небесної Сотні

Дощем і снігом небеса ридали,

Летіли кулі снайперські в серця,

Небесна сотня в небо відлітала

У вічність, до Небесного Отця!

І голосили небеса вітрами,

Вставав народ за янголів у бій,

Вони крильми от там стоять над нами,

І кожен з них у пам’яті живий!
                24.01.2021

Британ Галина Ярославівна

 

“Змучений ангел”

Тихо плакала ніч за вікном,

Розриваючи тишу надвоє,

Біля ліжка, з підбитим крилом,

Ангел зраненого героя…

Вчора обстріл, він мужньо стояв,

Відганяючи кулі злобні,
Нині тільки на мить задрімав,
Знову бій, знову бій холодний…

Затуляв від вогню бійця,
Огортав на морозі теплом,
Таки ранили… Біль… Швидка…
Ангел поруч з підбитим крилом…

Цілу ніч хірург у лікарні,
Над героєм старанно трудився,
Поруч тихо зморений ангел,
За героя невтомно молився…

«Все, закінчили, буде жити»,-
Тихо мовив хірург над ранок,
В очі ангелу подивився :
«Дай і твої зашию рани…»

Здивувався змучений ангел:
«Як ти знаєш? Я ж безтілесний?»
«Він не вижив би ,тому знаю
Що ти тут , мій друже небесний…

Щиро дякую я без тебе,
Не зумів би його підійняти,
Донеси подяку до неба,
Відпочинь, я буду пильнувати…»

Задрімав замучений ангел,
Відновив загублені сили,
Щоб над своїм бійцем вже зранку,
Підійняти зміцнені крила…
15.12.2018р.

           Британ Галина Ярославівна

Небесна Сотня

То в серцях вогонь.

Він гаряче палав за Україну.

Віднині тихим співом заспокой

Ти, земле рідная,

Свою дитину.

Пташиним співом,
Шелестом трави.
Блакитним небом,
Золотим колоссям.
Останній раз,
Як мати, пригорни
Чоло високе
В обрамку волосся.

Небесній Сотні
Шана й молитви,
За чисті душі,
Що злетіли в небо.
Їм шлях високий
Боже, освіти.
І в мирі, Господи,
Прийми до Себе.

                                                                        Наталія Лавлєнцева.

 

 Твори учасників Всеукраїнського конкурсу "Творчі канікули -2023"

Твір на тему ” Безмежний світ моєї уяви ”

Підготувала: Кібиш Софія

    Колись тут було заповнене людьми село. Кожен будинок заселяли люди, на пасіках роїлися бджоли, і на кожному деревці співали птахи. Кожного вечора, вертаючись з полів, люди співали пісні. Тут буяв цвіт свободи і блага поки не сталось те, що змінило гомін голосів на глуху тишину. Не чути вже дзеленчання бджіл, позамовкали й птахи. Залишились тільки спустілі будинки і рипучі задвірки, що колихались на вітрі: все потонуло в тривожну, нависаючи тягарем, не даючи дихати, тишу. Багато легенд ходило про це місце, одна страшніше іншої. А що ж сталось насправді? 

А сталось все так…

          На поріг ступила пізня осінь, віяло холодною зимою. Серед дерев кружляв вітер, граючись з опалим листям. Був похмурий, холодний день листопаду. Десь по вулицях чутно гавкання собак та далекі розмови людей, шелестіли голі крони дерев. Люди готувались до довгої, холодної зими. Десь недалеко пролетіли ворони, глухо каркаючи і стелячи після себе чорне покривало жаху.

          Наступав вечір. На горизонті вперше за день засвітились яскраві промені сонця, покриваючи все навкруг пеленою світла. З лісу повертались лісоруби, залунало іржання коней. В вікнах будинків засвітилось світло. Сонце повністю сховалось за горизонтом, поступаючись темноті ночі. Із-за хмар виплив круглий місяць. Він споглядав на маленьке село, на маленький просвіт серед великого океану лісу. Його тонкі промені тягнулись до нього, покриваючи усе холодним сяйвом. Все огорнула нічна тиша. На краю села була старенька хатинка, в ній давно ніхто не жив. Дах похилився на бік, вікна були де-не-де розбиті, дерев’яні стіни вже давно струхли і потріскались здавалось торкнешся пальцем і зруйнується весь будинок. Тут колись жила сім’я: жінка, чоловік і двоє синів. Старший виріс, і відразу ж в місто поїхав, а молодший був тяжко хворий. Батьки часто не помічали молодшого сина приділяючи всю свою увагу старшому. В селі всі його боялися й вважали прокаженим, оминали десятою дорогою. Коли старший син приїхав після довгої відсутності з міста, всі радісно його зустріли: добра слава йшла за цим хлопцем. Тієї ночі, коли лягли всі спати молодший син убив батьків і брата, і зник. Його більше ніхто не бачив. Після того випадку всі старались оминати той будинок. Бабусі часто казали, що дух молодшого брата бродить там, бажаючи відомстити за тяжку долю. З того часу минуло дев’ять років.

        Одного разу в будинку заграла моторошна мелодія зі старої шкатулки. Вона ніби поглинула в себе всі голоси, заповнюючи собою простір. Село спало навіть не підозрюючи  який жах на нього чекає.

Сильний порив вітру загойдав дерева, зашелестіло опале листя ніби хтось по ньому ходив: все поринало у темні тіні, які розкинули свої довгі скорочені руки, збираючись закрити собою світло.

    Марія дивилась в вікно. Там було темно і навіть якось моторошно. Місяць закрили темні нависаючі хмари, все було якесь безпросвітне ніби тіні поглинали все, не залишаючи ні одного клаптика світла все ніби замовкло. Вона навіть не почула як її двічі покликала мама

- Маріє, Маріє!

- Я зараз.

    Вона лягла на ліжко, накрившись теплою ковдрою. Хоч ввечері розтоплювали груби, але ранком піч охолоджувалась, і ставало холодно. Марія спала біля вікна, з якого можна було побачити кладовище і будинок якого всі називали проклятим, хоча самі не знали, що там сталось. А сталось це десять років тому. Вона давно перестала вірити в щось містичне. Це їй розповідали тільки щоб налякати ніби там живе якийсь дух і чи щось подібне. Мама загасила свічки, в хаті стало темно і тихо. Марія повернулась до вікна враз коли  із темних хмар виповз місяць.  Раптом вона почула ледь чутну моторошну музику, що аж волосся дибом стало. Це звучало з якоїсь старої шкатулки, бо мелодія здавалась знайомою, але фальшиві ноти робили її страшною. Дівчина піднялась, тихенько підійшла до вікна, і відчинила його. Вітер стих, подуло лише примороззю. Все ж таки музика звучала, їй не здалося. Тільки звідки вона звучала? Марія повернула голову до пустуючого будинку, ритм серця пришвидшився. Здалось, що якісь налиті кров‘ю очі дивились на неї з темного прорізу вікна. З жахом нашвидкуруч вона закрила вікно,  і лягла на ліжко, заспокоюючи себе тим, що це просто уява. Покрутившись на ліжку, вона все ж заснула.

        Марія прокинулась. Надворі була ніч, місяць холодним сяйвом покривав землю. Вікно було навстіж відкрите, і  звідти дув прохолодний вітер, від якого в кімнаті стало дуже холодно. Дівчина встала,  щоб закрити вікно, і тут з вікна, плавно заповзаючи в кімнату, майнула тінь. По спині пробігся холодок. Вона стояла серед кімнати,  дивлячись як довгі пальці простягались до неї. Швидко сівши на ліжко, і накрившись покривалом Марія боялась навіть дихати. І тут покривало піддаючись чиїмось рукам сповзло з неї. Дівчина відкрила очі: звідусіль тягнулись тонкі покручені пальці. Марія закричала, і прокинулась. Насправді це був лише сон. Покривало сповзло на підлогу. Кажуть, якщо холодно, то можуть приснитись кошмари. Раптом Марія відчула, що їй холодно не лише через те, що сповзло покривало, а і через те що вікно було відкрите. Дівчину скував жах: невже це не просто сон? Тіні в кутках заворушились. Не пам’ятаючи себе з жаху, вона побігла до кімнати матері. Минувши кухню, відчула що за нею погоня: тіні стали виразнішими, і простягали до руки. З відчаєм, ввірвавшись в кімнату, Марія підійшла до ліжка мами.

- Мам, мамо прокинься тут… тут

- Що таке Маріє?, - матір з просоння протерла очі

- Мам там якісь тіні за мною гоняться!

- Ох, це просто сон, - вона сіла на ліжку, і оглянулась

- Ні, це там, в моїй кімнаті, - показала доня пальцем в коридор.

- Ох!, - вставши, мама взяла за руку Марії,  - ідемо я тебе заведу.

Вони йшли по темному коридору до кімнати. Здавалось, що всі тіні в кутках заворушились. Вікно було відкрите, покривало лежало на підлозі.

- Навіщо ти вночі вікно відкрила?, запитала мама.

- Я його не відкривала. Я прокинулась від того що мені холодно, і побачила, що вікно відкрите, а по стінах ходять якісь тіні, – відповіла Марія.

Мама підійшла до вікна, маючи намір його закрити. Вона взялась за ручку і так і завмерла.

 – Мам?- доня окликнула її, розуміючи що та побачила там щось таке, що її налякало

- Що це?- нарещті з жахом мовила мама, дивлячись на будинок навпроти.

Марія підійшла ближче, і теж побачила червоні очі, які виділялись на тлі темноти в кімнаті. Тіні повільно повзли по стежині.

- Ідемо звідси! - крикнула мама, і взявши Марію за руку швидко повела до себе в кімнату.

Обійнявшись, і накрившись покривалом, мама з донькою всім тілом відчували на собі погляд гарячих червоних очей і підповзаючи чорних тіней. Страх скував тіло, холод проникав до кімнати. Марія відкрила очі, і виглянула з-під покривала. Тіні потроху проникали і сюди ніби гілки троянд з шипами плелись по стінах. В голові відчутно чулося попереджувальне слово: «Біжи, біжи, і не обертайся», але сили поворушитись не було. Раптом всі тіні мов вітром здуло. Полежавши так в тишині Марія сказала:

- Може підемо ще раз до кімнати?, - запитала Марія. Відповіді так і не було, і поряд на ліжку теж не було нікого!

- Мам? Мамо!, – в розпачі скрикнула дівчина.

Тиша… Марія піднялась, але ноги не хотіли їй покорятись. Ще кілька разів вона звала маму, але ніхто не озивався. Накинувши куртку на нічну сорочку, дівчина вийшла на вулицю. Холодний вітер тут же змусив її зацокотіти зубами. Всюди була моторошна тиша.

- Ей, тут хтось є?!, - кричала вона щосили. Лише глуха тиша. «Невже я одна однісінька на все село?», - промайнула думка.

Марія обернулась. Згуртувавшись, тіні   повзли прямо на неї. Щосили дівчина скрикнула, і побігла. Тіні не відставали, вони були поруч, простягаючи до неї свої страшні руки. Попереду виднівся ліс. Марія бігла, ковзалась на мокрому листі. Ліс покрив туман, дівчина обернулась і, поковзнувшись, впала. Тіні оточили її колом, і кожна з них простягала до неї пальці.

- Допоможіть!!!, - щосили кричала Марія.

А тіні наближались, поглинаючи її немов вирва. Потім все потемніло, і позбулося кольору. Все скінчилось, назавжди.

                                              Номінація «Моя Україна:з вірою у Перемогу»

 Підготувала Козлюк Софія 

1.Чому змінилось все навколо?

Чому змінилася земля?

Чому змінилися всі люди?

Чому змінилася і я?

За що дитина помирає?

За що вбивають на війні?

За що тепер народ страждає

Ви поясніть "чому" мені ?

А он ракета знов у небо

Влетить і знову десь впаде.

Ну де поділась ваша совість?

Ви розкажіть мені от "де"?

І, може, щось нерозумію

Та поясніть мені ну як...

Як в 21 столітті...

летить ворожий знов літак!

Маленький хлопчик біля хати

Стоїть весь час, хоч вже світає.

Він цілий день чекає маму

Та його мами вже немає…

Ворожі війська зупиніться!

Вам весело, а нам як жить?

Прошу вас, нелюди просніться,

Бо через вас і хтось не спить !

Народ ви наший об'єднали

І в нас лишень з'явились сили

Не того ви тут чекали

Тож всі підете до могили !

Ну що добились, України?

Захопили за три дні?

Ви лиш залишили руїни

І рідну неньку у вогні.

 

_____________________

2.Дні жахливі наступили

У наш край прийшла війна

Небо досі не закрили

І от я сижу одна...

Думаю, чому так сталось?

Через що настав цей час?

І тут думка  промайнула -

Все залежить не від нас !

І здається ми невинні,

бо це ворог наступив.

Та чомусь це МИ в підвалі

Сидимо  й чекаєм див !

Ворог хоче відібрати,

наше світле майбуття.

Та невже війна дорожча,

за не одне людське життя?

Вороги кричать "ТАК ТРЕБА,

ВИ ПОПЛАТИТЕСЬ ЗА ВСЕ."

Але я не розумію,

хто від карми вас спасе?

Ви прийшли на нашу землю

Розбомбили все що є.

Заберіть нікчемну кремлю,

Ну бо що це вам дає?

Думаєте ми здамося

і положим автомат?

Та ви навіть не надійтесь,

не пробачим жодних втрат !

А коли це закінчиться,

ви почуєте наш спів.

І лунатиме він вічно,

до кінця наших життів.

Прийде щастя, зовсім скоро,

Аж до самого порогу

Вірю! Знаю! І надіюсь!

Ми здобудем перемогу!

_  _ _

 

3.Одного дня змінилось все навколо

Прийшла безжальна і страшна війна

І у середині все стихло, розкололо

Бо в неї дуже дорога ціна

Тут бомби,а десь там ракети

Винищувач у небі знов летить

Літають і кружляють мов комети

І знов все тіло і душа тремтить

Ну що ти ворог взяти у нас хочеш?

Ти що свого зовсім не маєш?

Ти тільки голову нам всім морочиш!

Й підступно й безсердечно убиваєш

Та може досить зло нам всім чинити?

Та годі нищити усім життя.

Тобі немає,діду що робити?

Не псуй і не руйнуй нам майбуття.

Ми люди! І ми хочем жити!

Вдихати запах раннього світанку

А зло чимшвидше треба зупинити!

Бо в когось може не настати ранку

Ці втрати, страх, плачі і крик

Ці довгі дні тяжких розлук

Хтось безвісти давно вже зник

А хтось помер від чужих рук

Це жах,що твориться у світі

Як наступив страшний цей час?

Колись ми всі жили у цвіті

А зараз навіть погляд згас.

Не думай ти,що нас здолаєш

Ти знай це,й навіть не вагайся

Ти наш народ не подолаєш

Бери своїх і забирайся...

 

,,,,

4.Чому болить у мене серце?

І вилітає із грудей.

І кров'ю чорною палає

За нас усіх, за людей.

Хотіли ми щасливо жити,

Хотіли миру на землі.

Вчились рідний край любити

Та орки наступили злі.

Вони нікого не жаліють

Прийшли нас "рятувать"?

Невже того не розуміють

Що уже досить руйнувать...

Вбивати, нищити життя

І зазіхать на майбуття…

Все відбудується,

Та більше не вернеться

Дитячий голос, людські життя.

Хтось більше вже не засміється,

Не обійме своє дитя.

Чому вони такі безжальні?

Вони ж не люди, а сміття…

Лиш б'ють народ мій в груди.

Не буде всім їм каяття..

 

,,,,,,

5.Хватить, досить, припиніть!

Свої війська заберіть!

Вас сім'я дома чекає,

так чому ж сюди пускає?

Ви квитайтесь між собою,

заберіть нікчемну зброю.

Якщо треба якісь речі,

ви приходьте і беріть.

Тільки ви від України,

раз й назавжди відступіть.

Не губіть невинні душі,

не беріть чужі життя…

Проливать не треба крові,

неньки рідного дитя.

Не для того будувалось,

щоб ви отут жили.

Повертайтеся до себе,

туди звідки прибули.

Нас навчили ще в дитинстві,

край свій рідний поважати.

Не здамося, не впадемо,

є за що нам воювати!

Збережемо рідну землю,

проженемо цих невдах?

Хай подумають, чи знають

українці слово "страх" ! се

Не стріляйте, не вбивайте,

не рятуйте, не "спасайте"

Не воюйте, а здавайтесь...

Геть з країни, забирайтесь!

  

Козлюк Софія В`ячеславівна