Ювілей поета

Миха́йло Андрі́йович Ду́бов народився 23 листопада 1958, с. Красносілля Володимирецького району на Рівненщині, український поет.

Після закінчення школи працював у колгоспі, був муляром. Закінчив українське відділення філологічного факультету Рівненського педінституту.

Викладав українську мову та літературу в Зеленівській восьмирічній школі Володимирецького району. З 1990 року працював кореспондентом газети «Рівне», очолював обласне літературне об'єднання.

Окремими виданнями вийшли поетичні книги:

«Сонячний годинник» (1991), «Вербниця» (1991), «Довіра» (1998).

Михайло Андрійович був справжнім патріотом, який ніс до людей правду життя, мріяв про щасливе життя українців. Він був палким пропагандистом рідного слова, Вчителем з великої літери.

Поет помер 27 січня 1991

У 2011 на увічнення пам'яті поета Рівненська обласна організація Національної спілки письменників України з метою підтримки творчої молоді оголосила літературний конкурс на здобуття щорічної премії імені Михайла Дубова.

Михайло Дубов посмертно прийнятий до Спілки письменників України.

          Власна поезія читачів Володимирецької бібліотеки для дітей

Мороченець Аня («Сонячна)

Наступного літа

 

Знову ранок, знов світає,

А я у полі поміж трав,

Небо барвами новими грає,

А поміж хмар моя любов

 

Побачимось наступного літа,

Або у безтурботних снах,

Де ти принесеш мені ті самі квіти,

Зірвані в нічних полях

 

 

Пісня лине поміж нас…

 

Назавжди пісня наша лине,

Поміж чистих аркушів,

Слова і ноти тяне,

До незнайомих авторів.

Квітне бузок у ясну ніч,

А ми забуваємо про все,

Життя таке життя,

Прекрасне і просте

 

 

Сачук Дмитро

Україна – славна, сильна і квітуча

 

Україна славна, сильна і квітуча,

Вона незламна, вільна невмируща

З народним танцем завжди йде у такт

І пісню заведе в потрібний час!

Козацтво – завжди силою буяло

Історією рід поклало!

І у наш час, і в цю годину, і в

і в цю малесеньку хвилину -

Козацький дух всю міць покаже

І вороги всі в раз поляжуть.

Та й заспіваєм пісню ту, що окриляє

І гімн держави хай завжди лунає

 

 

Гаврилюк Олександра, Красносільський ліцей

 

За що???

Моя горить ненька, моя Україна.

Палає в пекучім, безжальнім вогні.

За що ти страждаєш?За що вільна країна?

Не будеш ніколи в ворожім ярмі!

 

За що гинуть люди?

Малесенькі діти?

Ох, чим завинили, скажіть ще й вони?

За те, що лиш добрі, уміють любити?

Що мудрі, порядні і проти війни?

 

 

Твори переможців Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу

          “Творчі канікули - 2021” 

                     

 «Природа — джерело натхнення та краси»

Дві синички

Дві синички

Дві сестрички

Полетіли до водички

В чашку воду набирали

І у горщик виливали

Є тепер і в нас ставок

Плавать навчатимуть дітей.

 

 

 

 Осінь   

Вже не цвітуть рожеві квіти

І не співають солов’ї

Додолу скинули дерева

Красу і гордощі свої

Зникло сонце десь у небі

Схилило голову свою

Вже осінь розгортає листя

В моєму рідному краю.

 

 

Пташиний сон

Дві пташини на сосні

  Співали пісеньку весні

 Ми зимою дуже часто

 Бачили тебе у сні

 

Лікар тварин

Білченяті та щеняті

Каченяті і курчаті

Дасть пігулку чи відвар

Добрий наш Ветеринар!

 

«Моя майбутня професія»

Різноманітність

Хтось думки на холст передає, хтось вибрав шлюпку й запах моря,у когось дух перехоплює від гірських вершин,а хтось літаком летить у небеса.

Підкорюємо води й суходіл і Марс і Місяць всю землю.

Яким різноманітним і цікавим буває світ професій та людей!

 

 

 

 

 

Я пишаюсь, що я українка!

 

Любіть Україну, як сонце, любіть,

 як вітер, і трави, і води…

В. Сосюра

Україна – це земля де я народилась і зросла,де дала мені життя мати, де навчила пізнавати людей і привила любов до всього живого.

   Як говорив І.Світличний : «Вітчизна -  це не хтось і десь, Я – теж Вітчизна». Я частинка своєї землі, частинка свого народу, тож почуття які переживає мій край,переживає і моя душа, переживає моє серце. Кожного дня мій спокій порушує лиш одне питання, як можна зрадити свій рідний край?Покинути землю де народився, де вимовляє перше слово, вперше закохався зазнав найбільшого горя? Як можна залишити рідних батька й неньку, рідний дім і просто свої дитячі спогади?Як забувають глибокий і синій , наче море небокрай , золоті ниви і безкраї лани? Я люблю свій край, і хочу, щоб любили його всі інші так , як любив Шевченко, Франко, Леся Українка, любили вічно й непорушно, трепетно й ніжно, любили,як закликає любити В.Сосюра: «Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову і мову її солов’їну!» Я горда, що доля подарувала мені жити з щирими, відважними і привітними людьми, з народом готовим завжди прийти на допомогу, підтримати в скрутну хвилину, захистити від небезпеки.

         Я впевнено можу сказати, «Так . я люблю Україну!»

         Я пишаюсь, що пішла родом з наймилішої і з найріднішої для мене землі, де зросли найталановитіші на світі люди. Тому любіть і пишайтеся тим де ви вперше побачили сонце, рідних, друзів, бо як говорив Шевченко : «Нема на світі України, немає другого Дніпра!

Славетний край, де я живу

         Мій рідний, славетний край про красу якого. Пісні лунають у кожному куточку землі і наповнені вони таким змістом, що у всьому світі в людей лише одна мрія – до України.

 Моє серце кожного дня наповнюється безмежною радістю, коли я лише згадую , що я живу в цій чудовій державі в якій все таке прекрасне: дерева і птахи, рослини і тварини, сонце і небо. А який у нас прекрасний народ, які мудрі люди, готові завжди прийти на допомогу, дати тобі мудру пораду. Недаремно Тарас Григорович Шевченко настільки любив свою Батьківщину, що був готовий  віддати за неї своє життя, і підтверджують це його  слова :

 - Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

І це й всесвітньо відомий поет  у своєму творі  «Заповіт» просив людей поховати його на рідній землі, поховати так, щоб навіть після смерті було видно ті землі де народився , ті моменти коли народ порве кайдани і вражою злою кров’ю   окропить свою волю і відважно стане в бій .

На щастя наш народ став вільним і незалежним . І кожного дня я думаю все - таки яка я щаслива, що народилася на цій землі. Це мій славетний край де я живу!

                                                                                           Валерія Друзь 

  

 

 

 

 

Сьогодні для Вас – поезія  Мовчуна  Богдана Сергійовича, який народився 21.12. 2004 року в с. Острівці. Навчається в Любахівській ЗОШ І – ІІІ ступенів у 10 класі на індивідуальній формі навчання за  програмою для дітей з порушеннями опорно – рухового апарату.

 Закоханий у поезію юнак, не зважаючи на свої душевні та фізичні рани, залишився щирим, відвертим, з відкритою душею та гарячим серцем. Він болісно переживає події, що відбуваються  в нашій країні.Серце юнака не зачерствіло. Не живе він лише своїми особистими проблемами,а хоче всяк допомогти своїй країні швидше залікувати рани…

Коли вчитуєшся в рядки його віршів, то ніби проходиш отими тернистими шляхами історії, відчуваєш дух боротьби та незламності нашого народу.

Тож на Ваш розсуд … Читайте і діліться враженнями.

 

Мамо  знай

 

 

Ось я народився і побачив світ

Хоч не чітко та я радий, що я біля мами…

Дуже скоро все зміниться:

Будуть перші кроки і падіння,

Й проблеми різні…

 

Мамо, знай, якщо я стану

Холодним айсбергом,

А серце моє буде стальним,

Моїй душі ти будеш полум’ям,

Аби я ніколи остаточно не замерз.

 

 В мене будуть злети і падіння,

Щоразу ти мене ловитимеш.

Віддаватимеш все для того,

Щоб у мене було більше ніж у тебе.

Я дуже і просто тобі дякую.

 

Ти бажатимеш мені чистого неба,

Прямої дороги до вершин.

І аби зустрів єдину свою.

Одного разу скажеш – прощай…

Але я не забуду все це ніколи.

 

 

*    *   *

 

Зранена, зраджена але не зламана,

Замордована,скалічена та не схилена.

Із серцем зрешеченим від куль вражих.

На смерть слали тебе не раз…

Але сама палачем для царя – пана ставала.

 

Мільйони сердець було спинено насильно.

Лише за те, що бились в один ритм за Україну.

Яка у кожного своя ця країна:

У когось це родина й дім свій,

А в іншого це рідний край і земля.

 

Настане день, коли ангели тих сердець постануть.

І загудуть в сурми для ворогів та зрадників.

Постане Русинія на руїнах вражих.

Буде слава і воля в роді козацькому

В Вкраїні нескорених людей.

 

 

 Тож побажаємо Богдану  великого натхнення і тільки злетів у житті !!!

 

 

 

 

 

Час  пливе непомітно. Наші маленькі читачі  уже давно повиростали і розлетілись із рідних домівок. Та вони залишились у нашій пам’яті … А багато із них  і досі  нагадують про себе чудовими дарунками…

 Альманах « Первоцвіт», № 9.  Виданий Рівненським державним гуманітарним університетом ( кафедра стилістики і культури української мови). Книга розрахована  для студентів, викладачів, учителів, усіх не байдужих до українського слова. В Альманах  ввійшли кращі поетичні та прозові твори молодих літераторів. Приємно, що сюди ввійшли і твори наших  користувачів ( в минулому) Анастасії Бачинської  та Тетяни Кобець.

Вітаємо дівчат і бажаємо творчого натхнення  та чекаємо нових книг!!!

 

Для вас сьогодні   я презентую твори Анастасії Бачинської,  які найбільш сподобались мені… Тож знайомтесь !!! Чекаємо ваші відгуки…

 

Життєві істини

 

О мить, не зупиняйся, поспішай!

Залиш лише хороші епізоди.

Не озирайсь назад і не чекай

Від днів похмурих доброї погоди.

 

О, мить, не зупиняйся, поспішай!

Даруй хвилини радості і щастя.

Піднось здобутки та не забувай:

Не все, про що так мріялося, вдасться.

 

О, мить, не зупиняйся, поспішай!

Завжди будь сильна, мужня й витривала.

На посмішки лукаві не зважай:

Приземленість твоя ще не настала.

 

О, мить, не зупиняйся, поспішай !

Хай омина тебе гординя.

Не озирайсь назад і не чекай,

Лети вперед, де безкінечність синя…

 

 

 

Ми зіроньку запалимо нову

 

Нас двох життя хотіло дослідити,

Щоб вивчити усю нашу любов.

І при нагоді – ще раз повторити,

Та не вдалося, не вдалося знов.

 

Бо сяйво наше з часом посмутніло-

Всі зорі гаснуть часові на варт.

Де сяяло колись – там вже стемніло,

На фініші не вернеш вже на старт…

 

Та щоб у чорноту нам не скотитись,

Не стати попелом і зовсім не спалитись -

Посадимо стеблиночку живу.

 

І щоб любові щирій прислужитись,

У дітях власних можем повторитись.

Ми зіроньку запалимо нову.

 

Квіти серця

 

Хіба не бачите?

У вас цвітуть у серці квіти!

Чи в них земля ще не суха?

Догляньте і підлийте.

 

Чи листя й стебла тля не їсть?

Чи гусінь не марнує?

Чи вистача корінню місць?

Чи світло їх годує?

 

І від суцвіть бар’єри зла

Відкиньте геть щосили!

Наступні паростки добра

Бджола щоб запилила…

 

 

 

     

Ось вона… Лежить на столі… Від душі подарована автором… КНИГА!!!!  Книга Олексія Городного  « Я полюбив тебе не за красу».   Уже сама назва книги  змушує  задуматись…

        Любов… Скільки разів на день ми чуємо це слово?!   Що стоїть за цим словом? Звичайно – життя, його велика таїна. Олексій Городний  своєму читачу  розкриває силу і велич   Любові, що осяває усе наше життя, дає сенс існуванню, крила для лету… Наше звичайне,буденне життя  виткане саме з ЛЮБОВІ!!!

       Вчитуючись в рядки  розумієш,як це чудово бути людиною і жити! Просто жити, дивитися на небо, дивитись на сонце й квіти... Дивитися на дітей, сміятися, працювати,  мріяти,  радіти: все це – не що інше, як свято, велике свято життя !!!

  Для ВАС, мої чарівні читачі блогу,  оці чудові поетичні перлини, в яких  ви віднайдете оту просту відгадку  життя…

-         Чом дитино радієш

                              хмарині,

Хоч вона –

         ніби світ у вікні?

-         Я під нею

            у хащах полинних

Випасав каченят

                          навесні.

-         А чому ти

              суворим буваєш,

Хоч і ніжність плекаєш

                          в душі?

-  Я зростав

        у поліському краї,

 Де в зажурі шумлять

                            комиші.

-         Ну а чом же щасливий

                              без міри?

Чом нутрує так радісно

                              кров?

-          Маю друзів, а в них –

                          моя сила.

Маю серце, а в серці –

                             любов.

А сонцю

Вже схотілось

        відпочить…

І небо пломеніє

так багряно…

Летять хмарки

      рожевим караваном

за сонцем вслід…

Летять думки,

 мов хмари яснокрилі,

й душа бринить:

- О,

як любить тебе,

мій краю милий,-

не розлюбить?!.

Іскриться день!..

По хвилі золотій

пливе –

         ні згуку!..

-         Ой, не зневаж

                 у радості своїй

чиюсь

розпуку!..

                                                               Трава і вітер

Напався зрання Вітер на Траву:

-         Зімну, - шумить,- потолочу, порву!

Я вип’ю твою силу до росинки,

Бо хочу впитись,

Бо право кволої билинки –

Клонитися й хилитись!

-         Лютуй! Я злом не відповім на зло, -

Вітриськові  зело відповіло.-

Гасай, суши на травах пишні роси,

І хай хоч завтра зблиснуть гострі коси –

Ми підведемось знов !

Безсмертні ми: нас рвуть,

А ми – ростемо;

І косять нас, і жнуть,

А ми – живемо,

Бо в кожному – добро, краса й любов.

У злі своєму знеможешся ти,

Ми ж – будемо рости!

Отак і ми: в болоті суєти.

І все ж, ми будемо рости!

Ти дива більшого

                         не бачив

І не побачиш, далебі:

метка,вертлява,

                    наче м’ячик,

всміхнулась донечка

                               тобі.

-         На, татку, - мовила;

                       билинку,

мов дар безцінний,

                            подала;

взяла за руку,

               як в картинку,

у світ звичайний

                 повела.

-         Дивись, -  промовила ,

                  із таїнств

ти враз найперше

               зрозумів:

таку звичайну

                 незвичайність

своїх турбот

                 і звичних днів.

… Спіткнись,

                   впади,

              зрости травою,

вернись билинкою у світ –

даруй їй щастя,

               витчи долю

із добрих діл

                і многих літ!

Не дозволяй душі

     лінитись

З М. Заболоцького

Не дозволяй душі лінитись!

Ти не спускай із неї віч!

Її обов’язок – трудитись

І день і ніч, і день і ніч!

Ти виряджай її із дому,

Тягни її через терни,

По пустирю, по бурелому,

Через замети прожени!

Не дай їй ніжитись в постелі,

На ранні роси виганяй,

Тримай, ледачу, в чорнім тілі

Й гнуздечки з неї не знімай!

Як тільки дати їй слабину,

Вона ж тебе і оббере:

Останню скромну сорочину

Без слів, без жалості здере.

А ти хапай її рукою,

Учи невтомно, дотемна,

Щоб жить по – людськи із тобою

Ізнов навчилася вона.

Мастак скоряти і коритись,

Нехай про втому – нітелень.

Її обов’язок – трудитись

І в темну ніч і в ясний день!

Своєю поезією автор закликає нас жити цілком просто, бути добрими, не прагнути всім заволодіти, не бути заздрісними, не скаржитися, а натомість – допомагати, співчувати, втішати. І все це не тому, що так треба чи годиться, а тому, що  ми – люди, люди  серед інших людей і в кожного із нас є свої  слабості, бажання і мрії.

А ще, ми вміємо ЛЮБИТИ!!!

Відкрийте для себе поезію Олексія Городного, і з вами завжди поряд буде велика ЛЮБОВ.