Популярні публікації

пʼятниця, 16 січня 2015 р.





                       Йому  жура  думки  колише:

                    Іван  Степанович  Сидорчик







Отак і живемо:
   Що сієм, те й жнемо!
   І.Сидорчик   
 
 
 

 
Іван Степанович Сидорчик народився 11 вересня 1955 року в селі Ромейки Володимирецького району на Рівненщині.
 Після закінчення місцевої восьмирічки та фельдшерського відділення Дубенського медичного училища, у 1975-77 роках, відбуваючи дійсну строкову службу, працював за фахом у хірургічному відділені одного з військових шпиталів Групи Радянських Військ у тодішній Німецькій Демократичній Республіці.
Згодом  працював фельдшером, завідувач медпунктом у рідному селі. А з 1981 року – на посаді помічника санітарного лікаря з гігієни праці у санітарній службі на рівненському Атом обуді. У 1987 році брав участь в ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС.
 Друкувався в пресі, у колективних, в тому числі й літературних збірниках та журналах.
 Іван Сидорчик – член Національної Спілки письменників України,
В  2010  році  книга   Івана   Сидорчика    «Ромейки  на зламі епох : в контексті часу та подій, історія села та долі його людей»   стала  переможцем  обласного щорічного конкурсу «Краща книга Рівненщини  - 2012»   в  номінації :
Краще історико-краєзнавче видання» (книга)

 
 
 
(Із збірки "Сполоханий грім")
 
 
 
Десь  Бог  дає,  а  десь –
Застерігає
Під  сонце днів  неквапний  передзвін.
Але  коли  душі  у  нас  немає –
Чи  схоче  з  нами  говорити  Він?!
 Нестиме  світло. Як  нам  сниться  темінь?
Навчить  добра  байдужих  до  добра?...
Бо  для  вогню  -  кресало  тра  і  кремінь.
Щоб  злинуть  в  небо – дужі  крила  тра.
 Але  коли  гріхами  обростаєм,
І,  гублячи  безвір’ям  куці  дні,
Об  найсвятіше  ноги  витираєм –
Чи  гідні  називатися  людьми.?!!
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Говоримо  лиш  правильні  слова,
Хмеліючи  в  високих  пориваннях,
А  ось  діла –
Земні  наші  діла –
Іще,  бува, так  люто  душу  ранять.
 І  виїдає  геть  переполох,-
Бо  с  сумління  спродуєм  за  звичай,
Забувши  людям  глянути  у  вічі –
Немов  би  цих  діянь  не  бачить  Бог!...
 
 
                                                                          (Із  збірки " Поросль")
 
 
 
 
Ну,  і  які  ж це  інтелектуали?
Якого  роду  скурвлені  сини,
Коли  усі  науки  повивчали,
А  рідну  мову,  бачте,
Не  змогли?!
 Нема  їй  місця  в  збайдужілих  душах,
Залюблених  в  позичений  пиріг.
Згубили  пам'ять,  як  тремтливу  ружу,
У  куряві  розтоптаних  доріг.
 Й  великомудро  голови  ломають:
Чому  так  скрушно  світ  про  них  кива?...
Не  втямлять.  Що  і  пташка  скрізь  буває,
Але  свій  спів,  при  цім,
Не  забува…
 

 
 
 
 
 
 
 
 
Признатись,-   сором,  наче  п’явка  ссе.
Коли  десь  на  весілля  потрапляю,
І  в  тому  гулі  глохну  від  пісень,
Яких  уже  давно  не  пам’ятаю.
 Й  хоч  трохи  втіша» Журитися  не  слід!»-
Я  б  у  сльозі  у  власній  утопився;
На  мене  кисло  дивиться  весь  рід –
Мов  каже,
Що  в  мені  він  помилився.
 Й  відводять  очі, гублячи  слова.
Й  стає  мені  в  тім  велелюдді  тісно.
А  все – моя  немудра  голова,
Що  в  суєті  забула  рідну  пісню.
 
 
 
Нема  веселикам  де  сісти-
Немає  місця  для  гнізда.
Було  село,  а  нині –
Місто
У  вись  бетонами  зліта.
 В  життя  шумами  увірвалось,
Про  мить  герголить  на  межі
Але  душі  цього  замало –
Немає  прихистку  душі!
 Зітха  Вараш  в  годину  пізню
Віконцями  останніх  хат.
Було  село,  а  нині – місто,-
Вогні  сліпучі  мерехтять.
 Над  часом  невблаганно – тісним,
Де  пам'ять  зболена  рида,
Де  вже  веселикам  не  сісти –
Немає  місця  для  гнізда…