Твори учасників Всеукраїнського конкурсу "Творчі канікули -2023"
Твір на тему ” Безмежний
світ моєї уяви ”
Підготувала: Кібиш Софія
А сталось все так…
На поріг ступила пізня осінь, віяло
холодною зимою. Серед дерев кружляв вітер, граючись з опалим листям. Був
похмурий, холодний день листопаду. Десь по вулицях чутно гавкання собак та
далекі розмови людей, шелестіли голі крони дерев. Люди готувались до довгої,
холодної зими. Десь недалеко пролетіли ворони, глухо каркаючи і стелячи після
себе чорне покривало жаху.
Наступав вечір. На горизонті вперше
за день засвітились яскраві промені сонця, покриваючи все навкруг пеленою
світла. З лісу повертались лісоруби, залунало іржання коней. В вікнах будинків
засвітилось світло. Сонце повністю сховалось за горизонтом, поступаючись
темноті ночі. Із-за хмар виплив круглий місяць. Він споглядав на маленьке село,
на маленький просвіт серед великого океану лісу. Його тонкі промені тягнулись
до нього, покриваючи усе холодним сяйвом. Все огорнула нічна тиша. На краю села
була старенька хатинка, в ній давно ніхто не жив. Дах похилився на бік, вікна
були де-не-де розбиті, дерев’яні стіни вже давно струхли і потріскались
здавалось торкнешся пальцем і зруйнується весь будинок. Тут колись жила сім’я:
жінка, чоловік і двоє синів. Старший виріс, і відразу ж в місто поїхав, а
молодший був тяжко хворий. Батьки часто не помічали молодшого сина приділяючи
всю свою увагу старшому. В селі всі його боялися й вважали прокаженим, оминали
десятою дорогою. Коли старший син приїхав після довгої відсутності з міста, всі
радісно його зустріли: добра слава йшла за цим хлопцем. Тієї ночі, коли лягли
всі спати молодший син убив батьків і брата, і зник. Його більше ніхто не
бачив. Після того випадку всі старались оминати той будинок. Бабусі часто
казали, що дух молодшого брата бродить там, бажаючи відомстити за тяжку долю. З
того часу минуло дев’ять років.
Одного разу в будинку заграла моторошна
мелодія зі старої шкатулки. Вона ніби поглинула в себе всі голоси, заповнюючи
собою простір. Село спало навіть не підозрюючи
який жах на нього чекає.
Сильний порив вітру
загойдав дерева, зашелестіло опале листя ніби хтось по ньому ходив: все
поринало у темні тіні, які розкинули свої довгі скорочені руки, збираючись
закрити собою світло.
Марія дивилась в вікно. Там було темно і навіть
якось моторошно. Місяць закрили темні нависаючі хмари, все було якесь
безпросвітне ніби тіні поглинали все, не залишаючи ні одного клаптика світла
все ніби замовкло. Вона навіть не почула як її двічі покликала мама
-
Маріє,
Маріє!
- Я зараз.
Вона лягла на ліжко, накрившись теплою ковдрою.
Хоч ввечері розтоплювали груби, але ранком піч охолоджувалась, і ставало
холодно. Марія спала біля вікна, з якого можна було побачити кладовище і
будинок якого всі називали проклятим, хоча самі не знали, що там сталось. А
сталось це десять років тому. Вона давно перестала вірити в щось містичне. Це
їй розповідали тільки щоб налякати ніби там живе якийсь дух і чи щось подібне.
Мама загасила свічки, в хаті стало темно і тихо. Марія повернулась до вікна
враз коли із темних хмар виповз місяць. Раптом вона почула ледь чутну моторошну
музику, що аж волосся дибом стало. Це звучало з якоїсь старої шкатулки, бо
мелодія здавалась знайомою, але фальшиві ноти робили її страшною. Дівчина
піднялась, тихенько підійшла до вікна, і відчинила його. Вітер стих, подуло
лише примороззю. Все ж таки музика звучала, їй не здалося. Тільки звідки вона
звучала? Марія повернула голову до пустуючого будинку, ритм серця пришвидшився.
Здалось, що якісь налиті кров‘ю очі дивились на неї з темного прорізу вікна. З
жахом нашвидкуруч вона закрила вікно, і
лягла на ліжко, заспокоюючи себе тим, що це просто уява. Покрутившись на ліжку,
вона все ж заснула.
Марія прокинулась. Надворі була ніч,
місяць холодним сяйвом покривав землю. Вікно було навстіж відкрите, і звідти дув прохолодний вітер, від якого в
кімнаті стало дуже холодно. Дівчина встала,
щоб закрити вікно, і тут з вікна, плавно заповзаючи в кімнату, майнула
тінь. По спині пробігся холодок. Вона стояла серед кімнати, дивлячись як довгі пальці простягались до
неї. Швидко сівши на ліжко, і накрившись покривалом Марія боялась навіть
дихати. І тут покривало піддаючись чиїмось рукам сповзло з неї. Дівчина
відкрила очі: звідусіль тягнулись тонкі покручені пальці. Марія закричала, і
прокинулась. Насправді це був лише сон. Покривало сповзло на підлогу. Кажуть,
якщо холодно, то можуть приснитись кошмари. Раптом Марія відчула, що їй холодно
не лише через те, що сповзло покривало, а і через те що вікно було відкрите.
Дівчину скував жах: невже це не просто сон? Тіні в кутках заворушились. Не
пам’ятаючи себе з жаху, вона побігла до кімнати матері. Минувши кухню, відчула
що за нею погоня: тіні стали виразнішими, і простягали до руки. З відчаєм,
ввірвавшись в кімнату, Марія підійшла до ліжка мами.
- Мам, мамо прокинься
тут… тут
- Що таке Маріє?, -
матір з просоння протерла очі
- Мам там якісь тіні за
мною гоняться!
- Ох, це просто сон, -
вона сіла на ліжку, і оглянулась
- Ні, це там, в моїй
кімнаті, - показала доня пальцем в коридор.
- Ох!, - вставши, мама
взяла за руку Марії, - ідемо я тебе
заведу.
Вони йшли по темному
коридору до кімнати. Здавалось, що всі тіні в кутках заворушились. Вікно було
відкрите, покривало лежало на підлозі.
- Навіщо ти вночі вікно
відкрила?, запитала мама.
- Я його не відкривала.
Я прокинулась від того що мені холодно, і побачила, що вікно відкрите, а по
стінах ходять якісь тіні, – відповіла Марія.
Мама підійшла до вікна,
маючи намір його закрити. Вона взялась за ручку і так і завмерла.
– Мам?- доня окликнула її, розуміючи що та
побачила там щось таке, що її налякало
- Що це?- нарещті з
жахом мовила мама, дивлячись на будинок навпроти.
Марія підійшла ближче, і
теж побачила червоні очі, які виділялись на тлі темноти в кімнаті. Тіні
повільно повзли по стежині.
- Ідемо звідси! -
крикнула мама, і взявши Марію за руку швидко повела до себе в кімнату.
Обійнявшись, і
накрившись покривалом, мама з донькою всім тілом відчували на собі погляд
гарячих червоних очей і підповзаючи чорних тіней. Страх скував тіло, холод проникав
до кімнати. Марія відкрила очі, і виглянула з-під покривала. Тіні потроху
проникали і сюди ніби гілки троянд з шипами плелись по стінах. В голові
відчутно чулося попереджувальне слово: «Біжи, біжи, і не обертайся», але сили
поворушитись не було. Раптом всі тіні мов вітром здуло. Полежавши так в тишині
Марія сказала:
- Може підемо ще раз до
кімнати?, - запитала Марія. Відповіді так і не було, і поряд на ліжку теж не
було нікого!
- Мам? Мамо!, – в
розпачі скрикнула дівчина.
Тиша… Марія піднялась,
але ноги не хотіли їй покорятись. Ще кілька разів вона звала маму, але ніхто не
озивався. Накинувши куртку на нічну сорочку, дівчина вийшла на вулицю. Холодний
вітер тут же змусив її зацокотіти зубами. Всюди була моторошна тиша.
- Ей, тут хтось є?!, -
кричала вона щосили. Лише глуха тиша. «Невже я одна однісінька на все село?», -
промайнула думка.
Марія обернулась.
Згуртувавшись, тіні повзли прямо на
неї. Щосили дівчина скрикнула, і побігла. Тіні не відставали, вони були поруч,
простягаючи до неї свої страшні руки. Попереду виднівся ліс. Марія бігла,
ковзалась на мокрому листі. Ліс покрив туман, дівчина обернулась і,
поковзнувшись, впала. Тіні оточили її колом, і кожна з них простягала до неї
пальці.
- Допоможіть!!!, -
щосили кричала Марія.
А тіні наближались,
поглинаючи її немов вирва. Потім все потемніло, і позбулося кольору. Все
скінчилось, назавжди.
Підготувала Козлюк Софія
Чому
змінилася земля?
Чому
змінилися всі люди?
Чому
змінилася і я?
За що
дитина помирає?
За що
вбивають на війні?
За що
тепер народ страждає
Ви
поясніть "чому" мені ?
А он
ракета знов у небо
Влетить
і знову десь впаде.
Ну де
поділась ваша совість?
Ви
розкажіть мені от "де"?
І,
може, щось нерозумію
Та
поясніть мені ну як...
Як в 21
столітті...
летить
ворожий знов літак!
Маленький
хлопчик біля хати
Стоїть
весь час, хоч вже світає.
Він
цілий день чекає маму
Та його
мами вже немає…
Ворожі
війська зупиніться!
Вам
весело, а нам як жить?
Прошу
вас, нелюди просніться,
Бо
через вас і хтось не спить !
Народ
ви наший об'єднали
І в нас
лишень з'явились сили
Не того
ви тут чекали
Тож всі
підете до могили !
Ну що
добились, України?
Захопили
за три дні?
Ви лиш
залишили руїни
І рідну
неньку у вогні.
_____________________
2.Дні жахливі наступили
У наш
край прийшла війна
Небо
досі не закрили
І от я
сижу одна...
Думаю,
чому так сталось?
Через
що настав цей час?
І тут
думка промайнула -
Все
залежить не від нас !
І
здається ми невинні,
бо це
ворог наступив.
Та
чомусь це МИ в підвалі
Сидимо й чекаєм див !
Ворог
хоче відібрати,
наше
світле майбуття.
Та
невже війна дорожча,
за не
одне людське життя?
Вороги
кричать "ТАК ТРЕБА,
ВИ
ПОПЛАТИТЕСЬ ЗА ВСЕ."
Але я
не розумію,
хто від
карми вас спасе?
Ви
прийшли на нашу землю
Розбомбили
все що є.
Заберіть
нікчемну кремлю,
Ну бо
що це вам дає?
Думаєте
ми здамося
і
положим автомат?
Та ви
навіть не надійтесь,
не
пробачим жодних втрат !
А коли
це закінчиться,
ви
почуєте наш спів.
І
лунатиме він вічно,
до
кінця наших життів.
Прийде
щастя, зовсім скоро,
Аж до
самого порогу
Вірю!
Знаю! І надіюсь!
Ми
здобудем перемогу!
_ _ _
3.Одного дня змінилось все навколо
Прийшла
безжальна і страшна війна
І у
середині все стихло, розкололо
Бо в
неї дуже дорога ціна
Тут
бомби,а десь там ракети
Винищувач
у небі знов летить
Літають
і кружляють мов комети
І знов
все тіло і душа тремтить
Ну що
ти ворог взяти у нас хочеш?
Ти
тільки голову нам всім морочиш!
Й
підступно й безсердечно убиваєш
Та може
досить зло нам всім чинити?
Та годі
нищити усім життя.
Тобі
немає,діду що робити?
Не псуй
і не руйнуй нам майбуття.
Ми
люди! І ми хочем жити!
Вдихати
запах раннього світанку
А зло
чимшвидше треба зупинити!
Бо в
когось може не настати ранку
Ці
втрати, страх, плачі і крик
Ці
довгі дні тяжких розлук
Хтось
безвісти давно вже зник
А хтось
помер від чужих рук
Це
жах,що твориться у світі
Як
наступив страшний цей час?
Колись
ми всі жили у цвіті
А зараз
навіть погляд згас.
Не
думай ти,що нас здолаєш
Ти знай
це,й навіть не вагайся
Ти наш
народ не подолаєш
Бери
своїх і забирайся...
,,,,
4.Чому болить у мене серце?
І
вилітає із грудей.
І
кров'ю чорною палає
За нас
усіх, за людей.
Хотіли
ми щасливо жити,
Хотіли
миру на землі.
Вчились
рідний край любити
Та орки
наступили злі.
Вони
нікого не жаліють
Прийшли
нас "рятувать"?
Невже
того не розуміють
Що уже
досить руйнувать...
Вбивати,
нищити життя
І
зазіхать на майбуття…
Все
відбудується,
Та
більше не вернеться
Дитячий
голос, людські життя.
Хтось
більше вже не засміється,
Не
обійме своє дитя.
Чому
вони такі безжальні?
Вони ж
не люди, а сміття…
Лиш
б'ють народ мій в груди.
Не буде
всім їм каяття..
,,,,,,
5.Хватить, досить, припиніть!
Свої
війська заберіть!
Вас
сім'я дома чекає,
так
чому ж сюди пускає?
Ви
квитайтесь між собою,
заберіть
нікчемну зброю.
Якщо
треба якісь речі,
ви
приходьте і беріть.
Тільки
ви від України,
раз й
назавжди відступіть.
Не
губіть невинні душі,
не
беріть чужі життя…
Проливать
не треба крові,
неньки
рідного дитя.
Не для
того будувалось,
щоб ви
отут жили.
Повертайтеся
до себе,
туди
звідки прибули.
Нас
навчили ще в дитинстві,
край
свій рідний поважати.
Не
здамося, не впадемо,
є за що
нам воювати!
Збережемо
рідну землю,
проженемо
цих невдах?
Хай
подумають, чи знають
українці
слово "страх" ! се
Не
стріляйте, не вбивайте,
не
рятуйте, не "спасайте"
Не
воюйте, а здавайтесь...
Геть з
країни, забирайтесь!
Козлюк Софія В`ячеславівна
