Популярні публікації

вівторок, 18 листопада 2014 р.




 В історії нашої   страдної  країни   трагічних   дат із чорними позначками   дуже  багато…Серед них - голодомор 1932-33рр.

Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь: „Вкраїна, ХХ століття”
І не рік, а криваве клеймо „Тридцять три...”

(А.Королів „Стіни плачу”)

   Голодомор коштував українцям мільйони життів. Це не тільки померлі – це і ненароджені  сини  та  дочки.   Майбутні  винахідники,  вчені , творці  прекрасного  життя.        Ми     порахували  кількість загиблих, та  ніколи не  зможемо  порахувати нездійсненних   мрій,  втрачених    надій, бажань, помислів.
  Голодомор початку 30-х рр. був справжнім геноцидом. Чому ж  це  відбулося?  Чому????    Ми   і  сьогодні  не  знаємо  всієї  правди   та й  напевно не знатимемо   достеменно  ніколи…
Документів про цю  жахливу    трагедію   нашого  народу в державних архівах збереглося небагато.  Та й як  би  ми  не  шукали   хрестів на кладовищах з цією датою, нам  їх   теж    не знайти… 
Голодомор –   наша  страшна національна катастрофа.
    Вчитаймося  в  ці  слова.   В 1932 році щогодини помирала 1 тис. чоловік, щодоби – 25 тис. Пік припав на весну 33-го. 11тис.українських сіл опустіли.
Над померлими від голоду ніхто не читав молитов, не відправляв панахид; часто ті, хто відвозив покійників на цвинтар, заздрили їм, бо їхні муки вже скінчилися і настав вічний спочинок.
   Минули десятиліття…   Світ    дізнався  правду про страшні події 1932-1933рр. – про голодомор на Україні. Тільки наприкінці 80-х – у 90-х рр. 20-го століття про голодомор з’явилися наукові статті, спогади очевидців,  поетичні  та  прозові  твори.

Це  важко  читати….   Та  потрібно  читати, читати  зціпивши  зуби, ковтаючи  сльози  болю  та  безсилля,  що  нічого  не  можемо  вдіяти  окрім  того.  що  пам’ятати …..

  Читаймо,   щоб слова глибокої скорботи не лише дійшли до свідомості , а й увійшли   назавжди  глибоко  в  серце   і   сіли  там  на  покуті …

 

Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору.
-          Греби, нічого людям не лишай!..
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору!
Д.Білоус




Ой засни, моя дитино,
Як заснула вся родина.
Спи від маку і прости
Та вже їсти не проси.
Голод більше не дістане –
Скоро сон міцний настане.
Думки в голові, як цвяхи
І снують, мов ті мурахи.
Пригорну тебе синочку,
Поховаю у садочку.
Ой! За що ж це мені люди?! –
Син перед очима всюди.
Він не виросте ніколи,
Не ходитиме до школи
Не народяться онуки,
Не зігріють бабі руки.
Ось і все... сина немає.
Тепер він мене чекає
Я  вже  іду до тебе сину
Зачекай іще хвили….

   Автор  невідомий
 
 
 
Тиждень терпів я від голоду муки
Тиждень терпів я від голоду муки,
Плакав, ходив, простягаючи руки,
Врешті й ходить я не зміг,
Ледве дійшов і упав на поріг.
Встав би, підвівся...Та зрадили сили...
Плакали діти, баби голосили.
Федір, мій син, на лежанці лежав...
Звісно – каліка, терпів і мовчав.
Рачки над вечір поліз я по двору,
Ледве добрався і вліз у комору,
Наче уже переміг я й біду...
Їсти не хочеться, смерти вже жду.
Вранці на другий день зирк! У руки
Хтось мені суне ковалок макухи!
Хто це? Це ти, мій сусіда, Петро...
Бог хай віддячить тобі за добро.
Слина пішла. Затрусилися руки.
Боженько милий! Ковалок макухи!
Де ти? Пішов вже... Аж нагло онук
Вихопив в мене ковалок із рук!
Хтів я схопитись, побігти, догнати,
Вирвати з рота! Навколішки стати...
Вже я підводжусь і падаю знов...
Впав непритомний, прокинувся – кров.
Мабуть, забився... Вже близько до краю...
Крутиться все навкруги... умираю...
В кого б спитати – чи з'їв хоч онук?
Може і в його хтось вирвав із рук.
О.Олесь
 
 
 
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо – українці.
 Заплачте ! Затужіть ! Заголосіть !
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці донесіть
Стражденний біль голодної країни.
 Згадайте нас – бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не згасне свічка !
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
                                        (Н Вінграновська. „Голодомор”)
 
 
 
 
 
 

 


 


20 листопада вважається Всесвітнім днем дитини. Офіційно це свято з'явилося в 1954 році завдяки відповідному рішенню Генеральної Асамблеї ООН, яка звернула увагу всього людства на необхідність досягнення взаєморозуміння з дітьми та забезпечення благополучних умов для їх життя.


І  дуже  символічно , що саме у 20-е листопада відзначають своє професійне свято «День педіатра» і дитячі лікарі. Адже  саме   вони  займаються  проблемами,  що  пов’язані  із  здоров’ям  наших  дітей

Наші діти

Нема світлішого нічого в цілім світі,
Як сонце ясне  й чисті небеса.
Нема нічого кращого, як діти,
Бо в них любов, надія і краса.
Бо в них найкращі наші сподівання,
Вершина, може, нашого буття.
Тому-то ми без зайвого вагання
 За них віддати можемо життя.
Готові зірку зняти з небосхилу
 І прихилити небо голубе.
Щоб тільки дітям у житті щастило,
Бо в дітях ми продовжуєм себе.
Та мусим добре істину збагнути,
(Інакше гірка чаша не мине),
Що смачно їсти, модно одягнути —
Це ще не все, не саме головне...
Тому щоденно маєм пам’ятати,
Який би пост не обіймали ми.
Весь жар душі потрібно їм віддати,
Щоб діти виросли хорошими людьми!
Щоб у дітей була душа іскриста,
Неначе сонце раннє золоте,
Велика, добра, світла, чиста-чиста...
Давайте будем думати про те!
Це в першу чергу нам, батькам, потрібно,
Як прийде старість або час біди.
Щоб не було і боляче, і стидно,
Що діти нам не подали води.
На Землю сонце промені сипнуло
І синьо усміхнулись небеса.
То ж дай нам бог, щоб лихо нас минуло.
Хай радують нас діти і краса.

Н. Красоткіна







 
Найбільше я хочу,
Щоб рідна матуся
 Всміхнулась мені,

Коли я усміхнуся








Найбільше я хочу,

Щоб мир був на світі,

Як небо - у зорях,

А сад наш - у цвіті.




 



 
 

Найбільше щастя для татуся й мами —
Це в дивосвіт вести своє дитя.
І захищати серцем і руками
Малу й тендітну свічечку життя.

 

Найбільше я хочу,
Щоб сонце щоранку
 Зі мною віталось,
Присівши на ґанку.
 





Свято для дитини - це   безмежна  радість. А  хто  ж  із  нас  не любить веселитися, відпочивати  і проводити  весело   час із друзями?   А якщо  разом  із  вами  святкує вся планета?   Це круто, це  надзвичайно!!!



понеділок, 10 листопада 2014 р.




Коли вертають з вирію лелеки,
Тепло зронивши в свіжій талині,
Пульсуючи то важко , а то легко,
Неспокій прокидається в мені.
Коли здригнеться кожна деревина
Й задихає на вічному посту,
Мені здається: я обіч стежини
Корінчиком тонесеньким зросту.
Коли у світанкове суголосся
Мене уже ніхто не дозове,
Я вірю, що мою весну чи осінь
Пташа або листочок доживе.

Михайло Дубов

Михайло Андрійович Дубов народився 23 листопада 1958 року
в с. Красносілля  Володимирецького району на Рівненщині.
Закінчив Рівненський педінститут, викладав українську мову і
літературу, працював кореспондентом газети «Рівне», очолював
обласне літературне об’єднання. Помер 27 січня 1991 року.
Окремими виданнями вийшли збірки поезій «Вербниця» (1991) та
«Сонячний годинник»(1991).
«Довіра» - найповніше видання творів талановитого поета.

Посмертно прийнятий до Спілки письменників України.

 

У 2011 на увічнення пам'яті поета Рівненська обласна організація Національної спілки письменників України з метою підтримки творчої молоді оголосила літературний конкурс на здобуття щорічної премії імені Михайла Дубова.
 
 

ДОВІРА

 

З'явилась на світ,
неначе повік
по ньому іти.
Щасливих годин
в безумстві такім
втрачаємо лік...
Подумаймо все ж:
ну як від димів
давких вберегти
Довіру весни, довіру небес, довіру землі?
Витаємо ми
в лихій крутизні
змагнічених бур,
Здається, ось-ось
 покличуть і нас
зірок голоси...
На дотик впізнай,
на смак не забудь,
І ну хто б ти не був,
Довіру води, довіру сльози, довіру роси.
Хай щедриться хліб
хай вищає ліс,
хай глибша ріка,
Щоб їх таїну
підступний лейкоз
живцем не підтяв...
Пребуде лише
 в відкритих серцях,
очах і руках
Довіра стебла, довіра крила, довіра життя

 
Пам’яті Михайла Дубова
Не був рабом він у свого життя
І не ходив навшпиньки білим світом.
Він так горів, як вранішня зоря,
Віддаючи усім нам щире світло.
Гірчить печаль прив’ялим полином,
І журавлі вже подались у вирій.
Ім'я його я згадую з теплом.
Чому ж над ним – холодний ранній іній?
Чом долечка вражливою була?
Чому синочки виросли без тата?
Невже, щоб пам’ять про тебе жила
В краю, де так сумує отча хата?
Тріпоче серце в грудях, стугонить,
Коли твою я «Вербницю» читаю.
І як у слові вдячність всю вмістить?
Земляче мій, тобою я пишаюсь!
І не забуть нам заповідь твою,
Що в слово перейшла твоє, поете.
І прокладаєм стежечку свою
Ми до твоєї світлої планети.
КАЧИНСЬКА Ірина
Великожолудська ЗОШ І-ІІІ ступенів


 
 
 
 
 
 
 

 
 
 
 
 

Кінець форми



вівторок, 4 листопада 2014 р.


9  листопада

День

української  мови

та  писемності

 
 
Причасти мене розмовою
Українською мовою.
Зачаруй мене славнозвісною
Українською піснею.
Причасти мене розмовою
Українською мовою.
Зачаруй мене ніжною
Українською піснею.



6 листопада 1997 року було підписано Указ Президента України, у якому говориться: "На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливості ролі української мови в консолідації суспільства постановляю: "Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця".


    Із святом вас, шановні добродії, із святом, шанувальники рідного слова: слова  ніжного, дзвінкого, чарівного, неповторного, милозвучного, барвистого!!!
    Ой  і  багата та чудова   наша  українська мова!!!  Вона, мов та  вода  із  криниці, яку черпаєш, а їй немає ні кінця, ні краю,  і  стає  вона  ще  більш  міцною, чистою, цілющою.
 
 
 

Говоріть
Ти наш вогонь на темнім полі битви,
Невинна кров пролита в боротьбі.
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.
Говоріть, як колись вас навчала матуся,
Говоріть, як навчав у дитинстві татусь,
Легко так, вільно так, щоб слова були в русі,
 Не тримайте слова, віддавайте комусь.
Щиро так, м’яко так, починайте казати,
Як воліла б відкритись ваша душа.
Може хочеться їй у словах політати
Привітати когось, а чи дать відкоша.
Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,
Кожне з них, лиш торкни, – як струна, виграва,
Зрозумілі, вагомі й усі вони ваші –
Мелодійні, дзвінкі, українські слова.
Говоріть про любов і про віру у щастя,
Уникайте мовчання, нудьги і ниття,
Говоріть, хай в розмові слова веселяться,
Говоріть і продовжуйте мові життя.
(Олесь Лупій
 
 
 


М о в о   р i д н а !
 
  Материнська нiжна  мово!
 Мово сили й простоти, -
Гей, яка ж прекрасна Ти!
  Перше слово - крик любови,
 Смiх i радiсть немовляти -
Неповторне слово "М а т и" -
  Про життя найперше слово...
  Друге слово - гiмн величний,
  Грiм звитяг i клекiт орлiй, -
 Звук "В i т ч и з н и" неповторний
I простий, i предковiчний...
  Ну, а третє слово - "М и л а" -
Буря крови, пiсня рвiйна
  I така, як пах любистку,
 I така, як мрiйка мрiйна...
   Перейшов усi свiти я -
Є прекрасних мов багато,
 Але   п е р ш о ю, як Мати,
Серед мов одна лиш ти є.
   Ти велична i проста.
 Ти стара i вiчно нова.
 Ти могутня, р i д н а  м о в о !
 Мово - пiсня колискова.
 Мова -
  м а т е р i   у с т а.
 Хабаровськ, 1937
І. Багряний
 
 
 

РІДНА МОВА
Рідна  мова,  зелена  діброво!
Чую  пісню  твою  молоду.
Золотими  зірницями  слова
ти  цвітеш  у  братерськім  саду.
Все  бувало:  несито  і  ласо
двоголовий  хижак  позирав.
Кров'ю,  мово,  навік  запеклася
ти  на  гнівних  устах  Кобзаря.
Рідна  мово,  росту  я  крізь  тебе,
крізь  родовища  дум  і  краси.
Я  курганом  стою  серед  степу
десь  на  грані  сльози  і  роси.
Я  прошитий  травою  густою,
я  промитий  Дніпром  до  кісток.
Рідна  мово,  без  тебе  ніхто  я,
мов  підрізаний  вітром  листок.
Рідна  мово,  я  слова  не  зраджу,
вірю  в  силу  і  правду  твою.
Ти  -  надія  моя  і  розрада,
кумачеве  крило  у  бою.
Я  повітря  вдихаю  з  тобою,
усміхаюся  днем  голубим.
Я  земною  твоєю  любов'ю
мудрі  всесвіти  мов  полюбив.
Над  усякі  погорди,  негоди
ти  віщуєш  весну  і  тепло
Ти  безсмертна,  як  совість  народу,
як  братерства  лунке  джерело.
Чую  пісню  твою  колискову
 і  на  свято  до  тебе  іду.
Квітни,  мово,  зірницями  слова!
Я  -  листок  у  твоєму  саду.
П. Перебийніс
 
 
 
Крилаті  вислови
Мово вкраїнська, звідки прилетіла, як тут зросла, розцвіла й зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала з його мільйоннокрилим птаством! Мово! Те­чеш вічно й вільно як Ріка
 (П. Загребельний).
Ця ж бо мова для народу вище всіх пісень, симфоній. Ах, вона як два крила, між яких летить свобода
 (П. Тичина).
0    незвичайна, чародійна мово, хоч пронеслася молодість гро­мово, твій звук у мене в серці не затих
(Д. Павличко).
Запашна, співуча, гнучка, милозвучна  сповнена  музики  і  квіткових  пахощів – скількома  епітетами  супроводиться  визнання  української  мови. І,  зрештою,  всі  ці  епітети  слушні.
       О. Гончар
 
Плекаю  їх, розкішні  квіти  слова,
Душі  моєї  образи  святі,
Єдину  втіху  у  моїм  житті,
Той  мій  квітник,  що  зветься – рідна  мова!
С. Черкасенко
 

Мово рідна!... Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі могутні хвилі твої. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Доб­ро і Краса народу нашого
С. Плачинда
 
 
 
Молитва

Гріховний світ вирує неспроста ,
Підступний демон, що керує нами,
Та піднімається нетлінно над віками
Велична постать вічного Христа.

О Господи ! Знайди нас всіх, знайди,
Бо ми блукаєм хащами ще й нині,
Прости гріхи й провини безневинні,
І до спасіння всіх нас поведи.

О Господи ! Зціли нас всіх, зціли,
Всели в серця неопалиму мрію,
Щоб ми, пізнавши віру і надію,
Жорстокий світ добром перемогли.

Моя прекрасна українська мово,
Найкраща пісня в стоголоссі трав.
Кохане слово, наше рідне слово,
Яке колись Шевченко покохав.

Ти все знесла насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та сповнена любові і відваги
З-за грат летіла птахом до людей.
Ольга   Яворська