Осінь  мовчки  стоїть  при  дорозі...

 

Така  ласкава  нині  осінь, -
В  очах  і  смуток,  і  сльоза.
Гітарних  струн  срібноголосся,
О,  не  щезай.
О  не  щезай!

Високий  смутоньку  пташиний,
Чому  витаєш  в  небесах.
Серпанком  легким  павутини
Нам  простеляючи  свій  шлях?
Така  прекрасна  нині  осінь.-
Немов  під  парусом  зоря.
Над  нею - неба  синя  просинь,
Як  день,  що  нині  догоря...


Записалась осінь у філателісти,
Натрусила в парку сто альбомів листя.
Золотом черленим під ногами грає,
І ходжу я тихо - диво розглядаю.
І збираю листя - як поштові марки,
Й пропадають миттю чвари, болі, сварки,
Що, було, собою, наче ніч, ховали
Те, що нині зір мій хвалить - не нахвалить!.. 



Осінь...
  І  смуток  вже  мрії  дожовує.
Вирвавши  в  літечка  з  рук  булаву.
І,  не  змовляючись.
    падають  жолуді,
 Наче  літа  мої,  в  дику  траву.
Й  будь - що  підправити  в  долі  запізно.
Й  прикрі  сльозини  на  вітрі  бринять.
Й  тануть  надії,  мов  скинуті  гнізда.
Що  не  діждались  своїх  пташенят.
Осінь...
І. Сидорчик


"Осінь  скурила  до  пальців  літо"
Небо  димом  літнім  зігріто,
Осінь  мовчки  стоїть  при  дорозі:
Що  там  на  розі?  Що  там  на  розі?

Сміхом  вітрів  обпалює  руки,
Щедрим  вогнем  укриває  скрізь  все,
Вороном  чорним  каркають  звуки...
Дощ  їх  удалеч  несе  і  несе...

Осінь  безжальна,  мокра.  холодна.
Осінь  голодна,  як  дикий  звір.
Тужить  калина,  в  озерах - безодня
І  холодок  затуманених  зір.
О. Камінська

 

 

 

 

 

 

 

 

Ходить -  бродить  осінь  по  лісах
Ходить -   бродить  осінь по  лісах,
На  деревах  вішає  гостинці:
Жолудів  цеберця - на  дубах,
На  березах - золоті  червінці.

Перемовкли  в  хащах  солові
Журавлів  стаккато  із  блакиті
Груди  розпанахує  мої
Смутком,  найніжнішим  в  цілім  світі.

І,  цим  смутком  вражений,  іду,
В  голубу  замрію  полинаю.
Може, знову  казку  тут  знайду.
Сонячних  пелюсток  назбираю.

Здрастуй,  осінь, госте - господарко!
Ти  прийшла - журбою  сповнивсь  ліс.
І  не  радий  він  твоїм  подаркам.
Глянь: довкола  море  жовтих  сліз.

Скрасила  ти  все  в  багряні  тони.
По  стежках  встеляєш  оксамит.
Рідна  осінь, Шапочко  Червона,
Ти  прекрасна  в  цю  урочу  мить.
І. Катрук
Світлина  В. Дуляницького

Пройшли  роки…

І  ти  вже  виріс,

сину

І  вибрав  сам  собі

стежину

Важку,  тернисту,  не  легку

дорогу

І  я  завжди  молюся

Богу

Як  проводжаю  тебе

до  порогу…

І  ось  настав

той  день

Ти  одруживсь,

мій  сину…

Привів  у  дім  наш

пишну,

як  калину,

Свою  дружину…

Якби  могла,

Поклала   б  вам

до  ніг,

Всі  зорі

в небесах,

Всі  райдуги

на  небі.

І  тато…

Якби  міг…

До  ваших  ніг

поклав

Всі  трави  запашні,

і  квіти…

Нехай  оберіга

Вас  Бог,

Мої  кохані  діти!

 

 

 

 

 

 

 

    З поетичного  зошита 

    Анастасії  Бачинської

 

Життя  калічить  крила

Життя  калічить  крила,

Яке  воно  тяжке.

Чекати  вже  несила,

Доки  крило  зросте.

 

А  як  злетіти  в  небо

З  поламаним  крилом?

А  може  вже  нетреба.

Хай  заросте  добром?

 

Та  неможливо  жити

В  самоті  безсило,

Коли  ти  звик  парити

У  просторах  синіх.

 

Ні. Неможливо  бути

Покорою  долі,

Бо  серцю  не  забути

Вродженої  волі!

 

Життя  калічить  крила,

Яке  воно  тяжке.

Додолу  тягне  жили –

 Приковує  тебе…

 

 

 

 

О  мить,  не  зупиняйся, поспішай!

Залиш  лише  хороші  епізоди.

Не  озирайсь  назад  і  не  чекай

Від  днів  похмурих  доброї  погоди.

 

О  мить,  не  зупиняйся,  поспішай!

Даруй  хвилини  радості  і  щастя.

Піднось  здобутки  і  не  забувай:

Не  все,  про  що  так  мріялося, вдасться.

 О мить ,  не  зупиняйся,поспішай!

Завжди  будь  сильна,  мужня  й  витривала.

На  посмішки  лукаві  не  зважай:

Приземленість  твоя  ще  не  настала.

 

О  мить,  не  зупиняйся, поспішай!

Хай  омина  тебе  гординя.

Не  озирайсь  назад  і  не  чекай,

Лети  вперед,  де  безконечність  синя.

 

 

 

 

Якщо  серце,  наче  сонях,  до  людей

             Горнеться,

То  від  щастя  увесь  світ  обійняти

            Хочеться.

 Пелюстками  в  кожну  душу  добро

            Проникає,

І  на  струнах  серця,  ніжно,  так  акордно

           Грає.

 А  коли  до  звукоряду  ще  й  любов

           Додати –

Буде  серце  промінь  сонця  пестити,

           Торкати.

 

 

 

 

 

 

Не  сполохати  б  раннє  плесо,

Не  злякати  б  тишу  небесну.

Там, вгорі, десь  співа  соловейко,

А  внизу  ходить  осінь  тихенько.

 

Не  сполохати  б    чимось  її,

Не  розлити  б  печаль  по  землі:

Під  тополею, десь  у  тумані,

Ще  дрімають  годиноньки  ранні.

Не  сполохати  б,  не  розбудити,

А  росою  й  туманом  умитись.

Осінь  краплі  дощу  розсіває,

Я  в  них  очі  сумно  ховаю.

Не  сполохати  б  раннє  плесо,

Не  злякати б  тишу  небесну.

Там,  вгорі, десь  співа  соловейко,

А  внизу – ходить  осінь  тихенько.

 

 

 

 

 

 

Вчителі!  Хай  вам  стелиться

                                    шлях  рушниками

Й  пелюстками  троянд  кожен

                                  крок  розцвіта

Лиш  від  радості  щоки

                                омийте  сльозами

Й  хай  помножаться

                              ваші  щасливі  літа.

 

З  Днем  учителя,  шановні  освітяни!!



Слово  про  вчителя


Першій  учительці

 

Учителько  перша!

           Прощальна  хвилина

Під  співи  дзвіночка

           до  нас  поспіша.

І  кожний  із  нас –

            твоя  рідна  дитина.

Бо  з  кожним –

         твоя  сонцесяйна  душа.

Ти  вперше  для  нас

        дивосвіт  відкривала.

Услід  за  собою  вела

            в майбуття.

Нас,  юних,  у  дружбі

          й  любові  єднала

Й  робила  цікавим 

           буденне  життя.

Біжить  уже  шлях  наш

          від  рідної  школи.

Нас  кличе  Вкраїна

          на  добрі  діла.

І  ми  не  забудемо,

   рідна,  ніколи

Тебе  й  настанови

   що  ти  нам  дала.

 Оксана  Шмигельська

 

 

Учителю

Ваш  голос,

      ваші  жести  та  слова.

І  очі,що  вогнем  душі

      ясніли

І  рідна  мова, 

       що  в  устах  співа

Весь  клас  ураз 

            заполонили.

І  ви – за  крок:

І  грішна  і  свята,

І  водночас  усім  нам 

         зрозуміла.

В  життя  така  закохана

             й  жива.

Така  натхненна 

       і  така  уміла.

Ви  вчитель  мій

       і вчитель  моїх  друзів.

І  любимо  вас  всі  ми

        не  дарма

Любов  ця  всім  дісталась

          по  заслузі

І  вдячна  пам'ять

          образ  ваш  трима.

Дивлюся  на  вас, 

         як  на  Бога

Що  вибрав  стежки  земні

Життя– то  довга  дорога

В  моєму – ви  вчитель  мені.

Іду  на  урок,  як  на  свято

Й  не  в  одязі  суть  моїх  слів,

А  в  тому,  що  очі  сіяють.

Як  чую  ваш  добрий  сміх.

Не  знаю,

           що  значу для  серця,

що  в  грудях

           у  ваших  б’ється

Та  щирістю

      хай  в  нім  озветься

Рядок  цей,

що  віршем  ллється.

 Любов  Перчиць
 

 

                 І   слово   вчителя!!!

Сай Лариса Іванівна

Викладач української мови та літератури. М. Кузнецовськ.

 

Поезія стала її справжнім покликанням.  Рядки її віршів, писані серцем, підкупляють особливою відвертістю, чистотою людських почуттів і великою щирою любов’ю.

Устами марила любов… Більше двадцяти років пише поетеса свої прекрасні вірші. Видала ряд  збірок: «Калина під снігом» та «Устами марила любов» «Зів’ялі анемони ожили». Часто друкується в періодичній пресі, має багато шанувальників свого непересічного таланту.

 

Сірий  день,  сіре  небо  і  сірі  тумани.

Де  ж  ви, барви  осінні, в  позолоті  деньки?

Сірий  смуток  на  серці,  та  спогад  багряеий

Повертає  у  сад  моїх  юних  років.

 

І  хоча  за  вікном  темно - синя  ряднина,

Сіра  заполоч  неьа,  мов  сірий  асфальт,

Але  спогадів  світла  розгойдана  днина

Огортає  мене.  наче  мамина  шаль.

 

Хоч  не  чути  довкола  пташиних  мелодій

І  по  мокрому  листю  сковзається  крок,

Листопадова  сірість  втікає,  мов  злодій,
Від  моїх  світлих  спогадів  й  світлих  думок.

О друзі! Що без Вас на світі я –

Піщинка в морі, зіронька у небі?
Ми з Вами вже давно одна сім'я,
А що для щастя ще людині треба?
Хіба що пісню, може, осяйну,
Чи вірш барвистий, наче літнє поле,

 Чи почуттів бездонну глибину,

Яку дарує нам чаклунка Доля?
Ви всі прекрасні, я Вас так люблю
За щирість і відвертість у розмові.
Коли б не Ви, то я, мабуть, з жалю
Навік замовкла. І страждало б Слово,
Яке давно просилося на світ
Із вуст мовчазних, здатних заніміти...
А Ви, сердець подарувавши квіт,
Мене порятували, щоби жити...
І дивуватись веснам і красі,
Яка між нами сходить веселково...
Вів ат о друзі! Вам з води й роси!
І хай безсмертним буде сонце – слово!

 

Я подумала якось, що стала по–іншому жити,

Як щасливі живуть і гортають, мов книгу, життя...
Крізь безмежжя страждань простелилась веселка над світом.
На розпутті доріг – вибираю лише майбуття!
Я повірила раптом, що може воскреснути сила,
Та, що живить любов і стирає сліпі почуття...
Як нуртується кров у тонесеньких річечках – жилах,
Повертаючи вперто мене з забуття!