З поетичного зошита
Анастасії
Бачинської
Життя калічить
крила
Життя калічить крила,
Яке воно тяжке.
Чекати вже несила,
Доки крило зросте.
А як злетіти
в небо
З поламаним крилом?
А може вже
нетреба.
Хай заросте добром?
Та неможливо жити
В самоті безсило,
Коли ти звик
парити
У просторах синіх.
Ні. Неможливо бути
Покорою долі,
Бо серцю не
забути
Вродженої волі!
Життя калічить крила,
Яке воно тяжке.
Додолу тягне жили –
Приковує тебе…
О мить,
не зупиняйся, поспішай!
Залиш лише
хороші епізоди.
Не озирайсь
назад і не
чекай
Від днів
похмурих доброї погоди.
О мить,
не зупиняйся, поспішай!
Даруй хвилини
радості і щастя.
Піднось здобутки
і не забувай:
Не все,
про що так
мріялося, вдасться.
Завжди будь
сильна, мужня й
витривала.
На посмішки
лукаві не зважай:
Приземленість твоя
ще не настала.
О мить,
не зупиняйся, поспішай!
Хай омина
тебе гординя.
Не озирайсь
назад і не
чекай,
Лети вперед,
де безконечність синя.
Якщо серце, наче
сонях, до людей
Горнеться,
То від щастя
увесь світ обійняти
Хочеться.
Проникає,
І на струнах
серця, ніжно, так
акордно
Грає.
Додати –
Буде серце промінь
сонця пестити,
Торкати.
Не сполохати
б раннє плесо,
Не злякати
б тишу небесну.
Там, вгорі, десь співа
соловейко,
А внизу
ходить осінь тихенько.
Не сполохати
б чимось її,
Не розлити
б печаль по
землі:
Під тополею, десь
у тумані,
Ще дрімають
годиноньки ранні.
Не сполохати
б, не розбудити,
А росою
й туманом умитись.
Осінь краплі
дощу розсіває,
Я в
них очі сумно
ховаю.
Не сполохати
б раннє плесо,
Не злякати б
тишу небесну.
Там, вгорі, десь
співа соловейко,
А внизу – ходить осінь
тихенько.
Немає коментарів:
Дописати коментар