В історії нашої   страдної  країни   трагічних   дат із чорними позначками   дуже  багато…Серед них - голодомор 1932-33рр.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь: „Вкраїна, ХХ століття”
І не рік, а криваве клеймо „Тридцять три...”

(А.Королів „Стіни плачу”)

   Голодомор коштував українцям мільйони життів. Це не тільки померлі – це і ненароджені  сини  та  дочки.   Майбутні  винахідники,  вчені , творці  прекрасного  життя.        Ми     порахували  кількість загиблих, та  ніколи не  зможемо  порахувати нездійсненних   мрій,  втрачених    надій, бажань, помислів.

  Голодомор початку 30-х рр. був справжнім геноцидом. Чому ж  це  відбулося?  Чому????    Ми   і  сьогодні  не  знаємо  всієї  правди   та й  напевно не знатимемо   достеменно  ніколи…
Документів про цю  жахливу    трагедію   нашого  народу в державних архівах збереглося небагато.  Та й як  би  ми  не  шукали   хрестів на кладовищах з цією датою, нам  їх   теж    не знайти… 
Голодомор –   наша  страшна національна катастрофа.
    Вчитаймося  в  ці  слова.   В 1932 році щогодини помирала 1 тис. чоловік, щодоби – 25 тис. Пік припав на весну 33-го. 11тис.українських сіл опустіли.
Над померлими від голоду ніхто не читав молитов, не відправляв панахид; часто ті, хто відвозив покійників на цвинтар, заздрили їм, бо їхні муки вже скінчилися і настав вічний спочинок.
   Минули десятиліття…   Світ    дізнався  правду про страшні події 1932-1933рр. – про голодомор на Україні. Тільки наприкінці 80-х – у 90-х рр. 20-го століття про голодомор з’явилися наукові статті, спогади очевидців,  поетичні  та  прозові  твори.

Це  важко  читати….   Та  потрібно  читати, читати  зціпивши  зуби, ковтаючи  сльози  болю  та  безсилля,  що  нічого  не  можемо  вдіяти  окрім  того.  що  пам’ятати …..

  Читаймо,   щоб слова глибокої скорботи не лише дійшли до свідомості , а й увійшли   назавжди  глибоко  в  серце   і   сіли  там  на  покуті …

 

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору.
-          Греби, нічого людям не лишай!..
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору!
Д.Білоус

Ой засни, моя дитино,

Як заснула вся родина.
Спи від маку і прости
Та вже їсти не проси.
Голод більше не дістане –
Скоро сон міцний настане.
Думки в голові, як цвяхи
І снують, мов ті мурахи.
Пригорну тебе синочку,
Поховаю у садочку.
Ой! За що ж це мені люди?! –
Син перед очима всюди.
Він не виросте ніколи,
Не ходитиме до школи
Не народяться онуки,
Не зігріють бабі руки.
Ось і все... сина немає.
Тепер він мене чекає
Я  вже  іду до тебе сину
Зачекай іще хвили….

   Автор  невідомий

 

 

 

Тиждень терпів я від голоду муки

Тиждень терпів я від голоду муки,

Плакав, ходив, простягаючи руки,

Врешті й ходить я не зміг,

Ледве дійшов і упав на поріг.

Встав би, підвівся...Та зрадили сили...

Плакали діти, баби голосили.

Федір, мій син, на лежанці лежав...

Звісно – каліка, терпів і мовчав.

Рачки над вечір поліз я по двору,

Ледве добрався і вліз у комору,

Наче уже переміг я й біду...

Їсти не хочеться, смерти вже жду.

Вранці на другий день зирк! У руки

Хтось мені суне ковалок макухи!

Хто це? Це ти, мій сусіда, Петро...

Бог хай віддячить тобі за добро.

Слина пішла. Затрусилися руки.

Боженько милий! Ковалок макухи!

Де ти? Пішов вже... Аж нагло онук

Вихопив в мене ковалок із рук!

Хтів я схопитись, побігти, догнати,

Вирвати з рота! Навколішки стати...

Вже я підводжусь і падаю знов...

Впав непритомний, прокинувся – кров.

Мабуть, забився... Вже близько до краю...

Крутиться все навкруги... умираю...

В кого б спитати – чи з'їв хоч онук?

Може і в його хтось вирвав із рук.

О.Олесь

 

 

 

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

 Заплачте ! Затужіть ! Заголосіть !

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці донесіть

Стражденний біль голодної країни.

 Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не згасне свічка !

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

                                        (Н Вінграновська. „Голодомор”)