Йому  жура  думки  колише:

                    Іван  Степанович  Сидорчик

Отак і живемо:

   Що сієм, те й жнемо!

   І.Сидорчик   

 

 

 

 

Іван Степанович Сидорчик народився 11 вересня 1955 року в селі Ромейки Володимирецького району на Рівненщині.

 Після закінчення місцевої восьмирічки та фельдшерського відділення Дубенського медичного училища, у 1975-77 роках, відбуваючи дійсну строкову службу, працював за фахом у хірургічному відділені одного з військових шпиталів Групи Радянських Військ у тодішній Німецькій Демократичній Республіці.

Згодом  працював фельдшером, завідувач медпунктом у рідному селі. А з 1981 року – на посаді помічника санітарного лікаря з гігієни праці у санітарній службі на рівненському Атом обуді. У 1987 році брав участь в ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС.

 Друкувався в пресі, у колективних, в тому числі й літературних збірниках та журналах.

 Іван Сидорчик – член Національної Спілки письменників України,

В  2010  році  книга   Івана   Сидорчика    «Ромейки  на зламі епох : в контексті часу та подій, історія села та долі його людей»   стала  переможцем  обласного щорічного конкурсу «Краща книга Рівненщини  - 2012»   в  номінації :

Краще історико-краєзнавче видання» (книга)

 

 

 

(Із збірки "Сполоханий грім")

 

 

 

Десь  Бог  дає,  а  десь –

Застерігає

Під  сонце днів  неквапний  передзвін.

Але  коли  душі  у  нас  немає –

Чи  схоче  з  нами  говорити  Він?!

 Нестиме  світло. Як  нам  сниться  темінь?

Навчить  добра  байдужих  до  добра?...

Бо  для  вогню  -  кресало  тра  і  кремінь.

Щоб  злинуть  в  небо – дужі  крила  тра.

 Але  коли  гріхами  обростаєм,

І,  гублячи  безвір’ям  куці  дні,

Об  найсвятіше  ноги  витираєм –

Чи  гідні  називатися  людьми.?!!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Говоримо  лиш  правильні  слова,

Хмеліючи  в  високих  пориваннях,

А  ось  діла –

Земні  наші  діла –

Іще,  бува, так  люто  душу  ранять.

 І  виїдає  геть  переполох,-

Бо  с  сумління  спродуєм  за  звичай,

Забувши  людям  глянути  у  вічі –

Немов  би  цих  діянь  не  бачить  Бог!...

 

 

                                                                          (Із  збірки " Поросль")

 

 

 

 

Ну,  і  які  ж це  інтелектуали?

Якого  роду  скурвлені  сини,

Коли  усі  науки  повивчали,

А  рідну  мову,  бачте,

Не  змогли?!

 Нема  їй  місця  в  збайдужілих  душах,

Залюблених  в  позичений  пиріг.

Згубили  пам'ять,  як  тремтливу  ружу,

У  куряві  розтоптаних  доріг.

 Й  великомудро  голови  ломають:

Чому  так  скрушно  світ  про  них  кива?...

Не  втямлять.  Що  і  пташка  скрізь  буває,

Але  свій  спів,  при  цім,

Не  забува…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Признатись,-   сором,  наче  п’явка  ссе.

Коли  десь  на  весілля  потрапляю,

І  в  тому  гулі  глохну  від  пісень,

Яких  уже  давно  не  пам’ятаю.

 Й  хоч  трохи  втіша» Журитися  не  слід!»-

Я  б  у  сльозі  у  власній  утопився;

На  мене  кисло  дивиться  весь  рід –

Мов  каже,

Що  в  мені  він  помилився.

 Й  відводять  очі, гублячи  слова.

Й  стає  мені  в  тім  велелюдді  тісно.

А  все – моя  немудра  голова,

Що  в  суєті  забула  рідну  пісню.

 

 

 

Нема  веселикам  де  сісти-

Немає  місця  для  гнізда.

Було  село,  а  нині –

Місто

У  вись  бетонами  зліта.

 В  життя  шумами  увірвалось,

Про  мить  герголить  на  межі

Але  душі  цього  замало –

Немає  прихистку  душі!

 Зітха  Вараш  в  годину  пізню

Віконцями  останніх  хат.

Було  село,  а  нині – місто,-

Вогні  сліпучі  мерехтять.

 Над  часом  невблаганно – тісним,

Де  пам'ять  зболена  рида,

Де  вже  веселикам  не  сісти –

Немає  місця  для  гнізда…