Образ жінки в
поезії жіночій
Вітер юну жінку обіймав
Весняного сонячного
рання,
Сірі очі цілував,
Русі коси розплітав,
Говорив палкі слова
кохання.
А жінка від щастя
мружилась сонно,
До вітру смагляві руки
тягнула,
А потім гордо дивилась
на сонце
І не змигнула.
А жінка себе почувала
княгинею,
А жінці всесвіт під
ноги стелився.
Їй вітер шептав:
– Ми удвох не загинемо!
І ніжно на груди
хилився.
Десь ополудні погода
стихла:
Все пролетіло, сліду не
лишило.
Жінка сиділа печальна і
тиха,
І сонце сльози її
сушило.
Г. Гордасевич
Знов нижу я рядки літер
У тривозі осінньої
ночі.
Я – хвиля.
А ти – буйний вітер,
Що несе мене, куди
схоче.
Я – береза.
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я – троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я – човник.
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом
дужим.
Я – чайка.
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я – легка
сніжинка,
Що під ноги ляга
перехожим.
А можливо, я – просто
жінка,
Що тебе забути не може.
Г. Гордас евич
Чорнява жінка в платті
помаранчевім
сиділа в сквері, тиха і
задумана,
уважно слідкувала, як
на небі
стихає заходу рожева
гама.
До рук її, неначе дикі
птиці,
злітало листя, золоте й
багряне.
І жінка птиць приймала
на долоні,
підносила до губ і щось
шептала,
щось примовляла лагідно
і тихо.
– Послухайте, – я
зважилась спитати, –
послухайте, а ви часом
не осінь?
Питання це не здивувало
жінку,
хоча вона відповіла не
зразу,
а довгу мить дивилася
на мене,
а потім посміхнулась і
сказала:
– Ні, я не осінь. Дуже
мені прикро,
що мушу вас
розчарувати, але
я просто жінка. І мені
здається,
нічого краще немає в
світі,
як бути жінкою.
Г. Гордасевич
Надривається жінка під
торбами,
Розривається жінка між
чергами.
... А кажуть, слід бути
гордими!
... А кажуть, слід бути
чемними!
А жінка рахує ті
гривні,
Як вижити, думає жінка.
Обступили проблеми
противні,
Набухає на скроні
жилка.
А діти, хоча й не
голодні,
Але кривлять губи над
юшкою.
Чоловік знов прийде
сьогодні
Не «під мухою», то «під
мушкою».
Йому що! Він на жінку
надіється!
Його клопоти йдуть за
водою.
Що ж воно з вами,
жінко, діється?
Ви ж колись були
молодою,
Ви ж були казково
прегарною,
Обіцяв на руках носити,
А тепер було б справою
марною,
Щоб за хлібом пішов,
попросити.
На роботі своя морока:
Зазирає в вічі скорочення.
Б’ється жіночка
кароока,
Тяжко змучена,
заморочена.
Поможи їй з глибин
історії
Хоч ти, матінко
Берегине,
І тоді в піднебеснім
просторі
Україна не вмре, не
загине.
І наповнює море
краплина,
Сходить сонце в
небеснім склепінні.
Постає велика Вкраїна
На великім жіночім
терпінні.
Г. Гордасевич
