Образ  жінки  в  поезії  жіночій

 

 

 

Вітер юну жінку обіймав

Весняного сонячного рання,

Сірі очі цілував,

Русі коси розплітав,

Говорив палкі слова кохання.

 

А жінка від щастя мружилась сонно,

До вітру смагляві руки тягнула,

А потім гордо дивилась на сонце

І не змигнула.

 

А жінка себе почувала княгинею,

А жінці всесвіт під ноги стелився.

Їй вітер шептав: 

 – Ми удвох не загинемо!

І ніжно на груди хилився.

 Десь ополудні погода стихла:

Все пролетіло, сліду не лишило.

Жінка сиділа печальна і тиха,

І сонце сльози її сушило.

Г. Гордасевич

 

 

 

 Знов нижу я рядки літер

У тривозі осінньої ночі.

Я – хвиля.

А ти – буйний вітер,

Що несе мене, куди схоче.

Я – береза.

А ти мої віти

Заплітаєш, неначе коси.

Я –  троянда,

А ти з мого цвіту

Спиваєш медові роси.

Я – човник.

Мої вітрила

Ти наповнюєш подихом дужим.

Я – чайка.

А ти мої крила

Так поламав байдуже.

А можливо, я – легка сніжинка,

Що під ноги ляга перехожим.

А можливо, я – просто жінка,

Що тебе забути не може.

Г. Гордас евич

                                                                 

 

 

Чорнява жінка в платті помаранчевім

сиділа в сквері, тиха і задумана,

уважно слідкувала, як на небі

стихає заходу рожева гама.

До рук її, неначе дикі птиці,

злітало листя, золоте й багряне.

І жінка птиць приймала на долоні,

підносила до губ і щось шептала,

щось примовляла лагідно і тихо.

– Послухайте, – я зважилась спитати, –

послухайте, а ви часом не осінь?

Питання це не здивувало жінку,

хоча вона відповіла не зразу,

а довгу мить дивилася на мене,

а потім посміхнулась і сказала:

– Ні, я не осінь. Дуже мені прикро,

що мушу вас розчарувати, але

я просто жінка. І мені здається,

нічого краще немає в світі,

як бути жінкою.

Г. Гордасевич

 

                                                     

 

 

Надривається жінка під торбами,

Розривається жінка між чергами.

... А кажуть, слід бути гордими!

... А кажуть, слід бути чемними!

А жінка рахує ті гривні,

Як вижити, думає жінка.

Обступили проблеми противні,

Набухає на скроні жилка.

А діти, хоча й не голодні,

Але кривлять губи над юшкою.

Чоловік знов прийде сьогодні

Не «під мухою», то «під мушкою».

Йому що! Він на жінку надіється!

Його клопоти йдуть за водою.

Що ж воно з вами, жінко, діється?

Ви ж колись були молодою,

Ви ж були казково прегарною,

Обіцяв на руках носити,

А тепер було б справою марною,

Щоб за хлібом пішов, попросити.

На роботі своя морока:

Зазирає в вічі скорочення.

Б’ється жіночка кароока,

Тяжко змучена, заморочена.

Поможи їй з глибин історії

Хоч ти, матінко Берегине,

І тоді в піднебеснім просторі

Україна не вмре, не загине.

І наповнює море краплина,

Сходить сонце в небеснім склепінні.

Постає велика Вкраїна

На великім жіночім терпінні.

Г. Гордасевич