Зимовий блюз

Сонце одягає золотий жупан,

Вмощується в сани, як великий пан,

Від’їздить до теплих і чужих країв,

Нам лишає зиму з низкою вітрів.

І дрімливе небо, й на річках шугу,

І німі дерева, й за вікном югу,

І в душі надію, і здоровий глузд,

І метелиць білих неповторний блюз.

Дві половинки

Року старого місяць останній.

Сивий дідуньо в сивім тумані.

В річці байдужій дивні крижинки,

Начебто люди і їх половинки.

То метушаться, то поспішають.

Груди зненацька собі розбивають.

І не спинити, не примирити,

Не підказати, як кому жити.

Над головою сіра безодня,

Наче колодязь, начебто бодня.

Мчать безупинно люди-крижинки,

Щастя втрачають дві половинки.

Кохана

Така у простоті складна –

  Не розгадати!

Така у величі земна,

   Щоб дивувати!

Така захмарено-ясна –

    Не зрозуміти!

Така наївна і смішна, –

    Щоб полюбити!

Така прекрасна, золота –

      Не надивитись!

Така гріховна і свята,

       Щоб з нею жити!

Для душі

На острові мистецтв переночую,

Із музою у снах наговорюсь.

Не стану турбувати Бога всує,

Намріюся і серцем звеселюсь…

Пегаса на світанку осідлаю,

Його легенькі крила обніму.

І полечу із ним до зелен-гаю,

Де проганяє сонце сіру тьму.

Злітатиму із ним під самі хмари,

Складатиму божественні вірші.

Не знатиму ні слави, ані кари,

Писатиму для власної душі.

Поет

Хто називається справжнім поетом?

Той, який пише без трафарету,

Той, в кого серце людям відкрите,

Кажуть про нього – «трохи з привітом».

Той, хто не може вже не писати,

Хоч йому пекло, хоч йому ґрати.

Той, в кого завше вітрила напнуті.

Їх не зламати і не зігнути!

Паралельні світи

Ми живемо, неначе

В паралельних світах.

Там вмирають і плачуть,

Там тривога і страх…

Тут купують гардини,

Прикрашаючи дім.

Там – нема батьківщини,

Тільки в’їдливий дим.

Тут – чекають Великдень

І найперше зело.

Там – аби лише вижить,

Мріє місто й село.

Там втікають від «градів»

У найглибший підвал.

Тут – застілля і радість,

Як гучний карнавал.

Там стікають від крові,

Проклинають війну.

Тут – зізнання в любові

Наближають весну.

Там земля у руїнах,

Все летить шкереберть.

Тут – в руках насінина

Переборює смерть.

 В лабіринті думок

В лабіринті стежин,

В лабіринті думок,

В лабіринті, в якім

Опинилися,

Як зробить до примирення

Крихітний крок,

Щоби серце, мов птаха,

Не билося?

Лабіринт почуттів,

Де не видно кінця.

Ні безмовності стін,

Ні байдужості.

Силуети німі,

Маски замість лиця –

У нестерпному болі

Відчуженості…

Серед тисячі слів

Як одне лиш знайти,

Від якого ті стіни

Ламаються

І зникають страхи,

І щезають кути,

І міцний лабіринт

Розсипається?