Її  доля  вишита  квітами  та  оспівана  в  поезії:

Софія  Миронівна  Годунок

 

          Тихою нечутною ходою, журчанням струмочків теплими промінчиками сонця, веселішим щебетанням птахів іде до нас весна. І перший теплий промінчик сонця заглянув в хатину, милої шанованої жінки — Софії Миронівни Годунок, яка схилившись над білим полотном вишиває на ньому свою жіночу долю. Жіноча доля - вишита квітами, зеленими травами, голубими струмочками, птахами, сонцем, хмаринками на блакитному небі — на рушниках, картинах, коврах, покривалах, подушках, серветках і на багатьох-багатьох витворах мистецтва руками Софії Миронівни. У вільні хвилини від роботи, від господарських клопотів в дні радості і смутку найкращою втіхою була вишивка

А  згодом  і  поезія….

 

У чистому полі

Берізка стояла,

Рясними дощами

Гілки обмивала.

Зеленеє листя

На вітрі тріпоче,

А стовбур біленький –

Як личко дівоче.

Красуня-берізка

Тяжко сумувала:

«Чому ж я у полі

Самотня стояла?»

Стрункая берізка

Піднялась до хмари.

Нема в неї долі –

Не дав Господь пари

 

Тут моя домівка,

Тут моє село.

Поля і дороги

Снігом занесло.

Візьму я санчата,

На гірку піду,

З вітерцем проїдусь

І не упаду.

Закрутились сани!

Гоп – у сніг я впав!

Хлопчики сміються,

А я ледве встав.

Хлопчики регочуть,

А в мене біда:

З тепленької шубки

Капає вода! 

 

 

У бабусі аж два гусі

По двору ходили,

На пташиній своїй мові

Про щось говорили.

Півник, мов господар,

По садочку ходить,

Своїх курок-чубарочок

По садочку водить.

Курочка рябенька

Вдалася на вроду,

Своїх курчат малесеньких

Водить по городу.

А ще живе у бабусі

Котичок сіренький.

Він такий хитрющий,

Як правнук маленький.

Бабусенька дуже рада:

Є з ким говорити.

Свою душу наболілу

Є кому відкрити