Знайомтесь:
Ірина Нарольська
Нарольська Ірина
Петрівна. 1984 р.н. Випускниця
Володимирецького колегіуму. Закінчила
Рівненський медичний коледж. Працює медсестрою
в районній лікарні.
Сьогодні вона мама двох
дітей, (11 – річного Назарія
та півторарічної Марійки), яка
ретельно слідкує за
читанням сина, виховує його інформаційну
культуру.
Її
твори друкуються в
районній газеті « Володимирецький вісник».
Девіз:
Мої вірші
банальні і прості.
Так, просто ліки.
Для душі
і серця.
Все пройшло
Все пройшло, промайнуло, не вернеться.
Ти залишив сліди на піску
І пішов... Я тобі не суперниця
Лиш зозуля озвалась: «ку-ку».
Все пройшло, промайнуло і згаялось.
Я відвикла від горя і сліз.
Ти пішов назавжди, не прощаючись,
Навздогін зашумів тільки ліс.
Все пройшло, промайнуло, забулося.
Не згадаю обличчя твоє.
Що було, те навіки минулося,
Лише вітер тугу навіє.
Все пройшло, промайнуло і втратилось.
Я уже не така, як була.
Я не знаю, що з нами трапилось
Я забула кохання
слова.
Все пройшло, промайнуло, промріялось...
Зникли мрії, як сніг по весні.
Та і досі чомусь вчувається,
Що <<кохаю>> шепочеш мені.
Коханий
Коханий!
Подивись !Он сонечко сміється,
А ген там
в далині – там наше щастя в’ється.
Он
райдуга бринить весняним переливом.
Все
навкруги стає прекрасним і щасливим.
Коханий
! Чуєш ? Десь… Десь соловей щебече;
Видзвонює
струмок, маля стиха лепече,
Луна
кричить у горах своїм могутнім криком
Й
пишається дуб-велет ніким незнаним віком.
Коханий
! Посміхнись ! Дощу, що накрапає,
Славетному
добру, що душу прикрашає;
Лісам,
полям, дібровам, волошкам, що у житі…
І я всміхнусь тобі – єдиному у світі.
* * *
За вікном знову літо,
А на серці зима:
Не змогла я любити -
Залишилась сама.
Та берізки шепочуть:
<< Ми всі сестри твої>>
І запрошують, кличуть
У обійми свої.
Я лечу на їх поклик.
Річка манить: << Сюди!
Я тебе прилелію,
Ти не бійся. Ходи!
Будеш ти, мов русалка
І вродлива й ясна.
І зеленії шати
Я дістану із дна.>>
Піднімайся у небо
До своєї мети!
Будеш ти, як той сокіл
Бачить все з висоти.
Птахи будуть питати
Звідки ? Як ? І хто ти ?>>
Я спинилась на хвильку
Подивилась навкруг.
І... Полинула в небо
До хмаринок-подруг
Залиш
Залиш мені хоч пару вільних ночей.
Залиш мені хоч пару вільних снів,
Щоб не дивилися на мене твої очі,
Щоб не шукала я у них квітневих див.
Залиш мене! Дай вільного польоту!
Я у душі романтик назавжди.
Ти будеш за - я вічно буду проти
І не кричи мені у слід: <<Зажди!>>
Залиш мене співати в верховітті,
Не думати про ночі і про дні.
Залиш мене одну у цілім світі.
Залиш мене...
Залиш мене мені...
*
* *
Ти знаєш, що таке біль ?
Ти знаєш, що таке спокій?
Босоніж у заметіль,
Багатим у світ широкий.
Ти знаєш, що таке гра ?
Коли виграє хтось - не ти.
Ти знаєш, що вже пора,
Але ще немає мети.
Як впасти обличчям у бруд,
Залишитись без крила,
Коли лежачих не б'ють,
Коли не знаходиш слова.
Коли замість сонця - дощ,
Замість усмішок - сльози,
Коли вже квітує весна,
А вдарили різко морози.
Коли повернути назад
Немає ні сил, ні бажання.
Коли кругом стільки зрад,
А ти все ще віриш в кохання.
* * *
Сльози - струмками-ріками,
Горе - віками-бідами,
Посмішки - насолодою
Я згода з незгодою.
Серце в обрив на клаптики.
Грає похмурий реквієм.
Знову душа на фантики -
Я спокій з неспокоєм.
Дощ заливає вулиці.
Линуть слова, як музика.
Очі чомусь не журяться.
Мрії мої, як вузлики.
Б'юся об груди - дихаю.
Сни навздогін реальності.
Подорож в вічність - втіхою
Я романтик з фатальністю.
* * *
За те, що було між нами
Й за те, чого не було,
Вип'єм з тобою вина ми
Собі і усім на зло.
За те, що змогли здійснити
Й за те, що здійснити не зміг
Ми будем з тобою пити
За наш не скоєний гріх.
Ну що ж наливай по вінця
Червоне густе вино!
Хай кажуть тепер злостивці,
Що нам уже все одно.
Бери! Наливай до краю
Розтоптаний келих мій !
І пий - за життя без раю
Й за рай у душі моїй.
* * *
І знову серце запекло палючим пламенем.
Було... Давно усе було і впало каменем.
В душі уламками дзвенить похмура музика.
Я зав'язала без жалю усе на вузлики.
У груди б'ються увесь час слова, мов ножиці.
Все подолаю і стерплю. Усе ще можеться !
Злостивим поглядам у слід не дам сміятися,
Я завоюю увесь світ, щоб посміхатися.
Я перекреслю всі рядки в моїй історії -
На час, назавжди, на віки без алегорії.
І гордо голову зведу, що ж ви сміялися
Ви думали, що я впаду, а я піднялася.
* * *
Я стомилась від свого чекання:
Малювати рядки на папері,
Зустрічати одній світання,
Залишати незамкнені двері.
Пити чай у самотності й тиші
І чекати дзвінка телефону.
Обіймать перелякану мишу
Й слухать те, що давно вже відомо.
І по краплі любов догорає...
У думках: << Ще чекати? Навіщо ?>>
І себе чи тебе картати,
Що між нами нічого не вийшло.
* * *
Сильна жінка
<<Вона сильна!>> - кричали навколо.
<< Так, ти сильна!>> - шептали вуста.
А вона, як не було нікого
Рахувала тихенько до ста.
І зжимала до болю руки,
І ридала до хрипоти,
Бо щеміло усе від розпуки,
Ще не сильна, а слабка ти.
Ну а зранку вдягнувши усмішку,
Запустивши у серце сміх,
Заховавши весь біль у ліжку,
Гордо йшла вона знов до них.
Вірність
Пробач
мені мою любов і ніжність,
П’янкі
недоспані ночі.
І за мою
непохитну вірність…
Пробач
за слова пророчі.
Довіру і
час сподівання,
За мою
нестримну самотність,
За
кленів зелених вінчання,
За
шепіт, за сум, за гордість.
Що
просто чекала на тебе,
Що
вічним коханням палала…
Мені
відпустити б від себе,
А я тебе
не відпускала.
Пробач !
Не сердись. Не гримай
Дверима
в моєму серці.
Кохання
візьми! Й отримай
Ще біль
на самому денці.
Трилогія
Буяла
весна у твоєму волоссі.
Й
несміло, мов трави, шептали вуста.
А потім
усе зацвіло, розлилося
І зникла
у серці ділянка пуста.
А літо
хмеліло духмяним напоєм
І ми
доспівали в любові своїй.
Де нас
не було – там тепер уже двоє
Закутані
міцно в омані густій.
Уже
відцвіло, відбуяло колосся…
І осінь
змиває з грудей самоту.
Як жовті
листки уплелися в волосся,
Так дощ
піднімає в душі гіркоту.
Скувала
усе: почуття і тривоги,
Зима
ненаситним морозом своїм.
І знову
почнеться усе із трилогій…
І знову
весна перед домом моїм.
****
Піднімемо
бокал за знеболені душі,
За наші
розбиті надії й страждання,
За тих,
хто неспокоєм спокій порушив,
За наше
минуле й прийдешнє кохання.
За
сльози під краплями сильної зливи,
За тихе
«Пробач» у без вимірі ночі,
За те,
що були ми з тобою щасливі,
За мрії,
за радість, за сни все пророчі.
За тих,
хто є поруч у важку хвилину,
За
паростки щастя, за спільні бажання,
За те, що ковтнули з тобою полину,
За вічне
незламне єдине кохання!
І даючи тобі талан до ліри,
Господь сказав: ・・Гляди –його не згай!
Не в сторону добра, сподіїй віри, –Ти йдеш в гріхи давно погрузлий край.
Не кукіль я даю тобі нікчемний
Іне пергу, занедбану давно:
Дарунок мій високий ітаємний –Просіяне і вимите зерно.
Неси його хоч в поле, дроком вкрите,
Посій його хоч в дикі бур'яни,
Іхай воно, водою не полите,
Вкриватиме нерушенілани, –Але така в йому велика сила,
Що дасть воно коріння і бростки,
Щоб в літній день вся нива зеленіла
Й сповнялися мукою колоски・・
Я. Щоглів
Це заповіт для тебе. дорога наша Ірино Петрівно!!!
