Знайомтесь:
Ірина  Нарольська

Нарольська  Ірина  Петрівна. 1984 р.н.  Випускниця Володимирецького  колегіуму.   Закінчила  Рівненський  медичний  коледж. Працює  медсестрою  в  районній  лікарні.  Сьогодні  вона   мама  двох  дітей,  (11 – річного  Назарія  та  півторарічної  Марійки), яка  ретельно  слідкує  за  читанням  сина, виховує його інформаційну культуру.

  Її  твори  друкуються  в  районній  газеті  « Володимирецький  вісник».

 

 

                                                                                                                      Девіз:

Мої  вірші  банальні  і  прості.

Так, просто  ліки.

Для  душі  і  серця.

 

Все пройшло

Все пройшло, промайнуло, не вернеться.
Ти залишив сліди на піску
І пішов... Я тобі не суперниця
Лиш зозуля озвалась: «ку-ку».

Все пройшло, промайнуло і згаялось.
Я відвикла від горя і сліз.
Ти пішов назавжди, не прощаючись,
Навздогін зашумів тільки ліс.

Все пройшло, промайнуло, забулося.
Не згадаю обличчя твоє.
Що було, те навіки минулося,
Лише вітер тугу навіє.

Все пройшло, промайнуло і втратилось.
Я уже не така, як була.
Я не знаю, що з нами трапилось
Я забула  кохання слова.

Все пройшло, промайнуло, промріялось...
Зникли мрії, як сніг по весні.
Та і досі чомусь вчувається,
Що <<кохаю>> шепочеш мені.



Коханий

 

Коханий! Подивись !Он сонечко сміється,

А ген там в далині – там наше щастя в’ється.

Он райдуга бринить весняним переливом.

Все навкруги стає прекрасним і щасливим.

Коханий ! Чуєш ? Десь… Десь соловей щебече;

Видзвонює струмок, маля стиха лепече,

Луна кричить у горах своїм могутнім криком

Й пишається дуб-велет ніким незнаним віком.

Коханий ! Посміхнись ! Дощу, що накрапає,

Славетному добру, що душу прикрашає;

Лісам, полям, дібровам, волошкам, що у житі…

І я всміхнусь тобі – єдиному у світі.

* * *
За вікном знову літо,
А на серці зима:
Не змогла я любити -
Залишилась сама.

Та берізки шепочуть:
<< Ми всі сестри твої>>
І запрошують, кличуть
У обійми свої.

Я лечу на їх поклик.
Річка манить: << Сюди!
Я тебе прилелію,
Ти не бійся. Ходи!

Будеш ти, мов русалка
І вродлива й ясна.
І зеленії шати
Я дістану із дна.>>
Піднімайся у небо
До своєї мети!

Будеш ти, як той сокіл
Бачить все з висоти.
Птахи будуть питати
Звідки ? Як ? І хто ти ?>>

Я спинилась на хвильку
Подивилась навкруг.
І... Полинула в небо
До хмаринок-подруг    

 

Залиш

Залиш мені хоч пару вільних ночей.
Залиш мені хоч пару вільних снів,
Щоб не дивилися на мене твої очі,
Щоб не шукала я у них квітневих див.

Залиш мене! Дай вільного польоту!
Я у душі романтик назавжди.
Ти будеш за - я вічно буду проти
І не кричи мені у слід: <<Зажди!>>

Залиш мене співати в верховітті,
Не думати про ночі і про дні.
Залиш мене одну у цілім світі.
Залиш мене...
Залиш мене мені...

 

*     *      *     
Ти знаєш, що таке біль ?
Ти знаєш, що таке спокій?
Босоніж у заметіль,
Багатим у світ широкий.

Ти знаєш, що таке гра ?
Коли виграє хтось - не ти.
Ти знаєш, що вже пора,
Але ще немає мети.

Як впасти обличчям у бруд,
Залишитись без крила,
Коли лежачих не б'ють,
Коли не знаходиш слова.

Коли замість сонця - дощ,
Замість усмішок - сльози,
Коли вже квітує весна,
А вдарили різко морози.

Коли повернути назад
Немає ні сил, ні бажання.
Коли кругом стільки зрад,
А ти все ще віриш в кохання.

*       *       *   

Сльози - струмками-ріками,
Горе - віками-бідами,
Посмішки - насолодою
Я згода з незгодою.
Серце в обрив на клаптики.
Грає похмурий реквієм.
Знову душа на фантики -
Я спокій з неспокоєм.
Дощ заливає вулиці.
Линуть слова, як музика.
Очі чомусь не журяться.
Мрії мої, як вузлики.
Б'юся об груди - дихаю.
Сни навздогін реальності.
Подорож в вічність - втіхою
Я романтик з фатальністю.

*       *       *       

За те, що було між нами
Й за те, чого не було,
Вип'єм з тобою вина ми
Собі і усім на зло.

За те, що змогли здійснити
Й за те, що здійснити не зміг
Ми будем з тобою пити
За наш не скоєний гріх.

Ну що ж наливай по вінця
Червоне густе вино!
Хай кажуть тепер злостивці,
Що нам уже все одно.

Бери! Наливай до краю
Розтоптаний келих мій !
І пий - за життя без раю
Й за рай у душі моїй.

 

 *       *       *   

І знову серце запекло палючим пламенем.
Було... Давно усе було і впало каменем.
В душі уламками дзвенить похмура музика.
Я зав'язала без жалю усе на вузлики.

У груди б'ються увесь час слова, мов ножиці.
Все подолаю і стерплю. Усе ще можеться !
Злостивим поглядам у слід не дам сміятися,
Я завоюю увесь світ, щоб посміхатися.

Я перекреслю всі рядки в моїй історії -
На час, назавжди, на віки без алегорії.
І гордо голову зведу, що ж ви сміялися
Ви думали, що я впаду, а я піднялася.

*       *       *       

Я стомилась від свого чекання:
Малювати рядки на папері,
Зустрічати одній світання,
Залишати незамкнені двері.

Пити чай у самотності й тиші
І чекати дзвінка телефону.
Обіймать перелякану мишу
Й слухать те, що давно вже відомо.

І по краплі любов догорає...
У думках: << Ще чекати? Навіщо ?>>
І себе чи тебе картати,
Що між нами нічого не вийшло.

*       *       *       

 

Сильна жінка

<<Вона сильна!>> - кричали навколо.
<< Так, ти сильна!>> - шептали вуста.
А вона, як не було нікого
Рахувала тихенько до ста.

І зжимала до болю руки,
І ридала до хрипоти,
Бо щеміло усе від розпуки,
Ще не сильна, а слабка ти.

Ну а зранку вдягнувши усмішку,
Запустивши у серце сміх,
Заховавши весь біль у ліжку,
Гордо йшла вона знов до них.

 

Вірність

 

Пробач мені мою любов і ніжність,

П’янкі недоспані ночі.
І за мою непохитну вірність…
Пробач за слова пророчі.

 

Довіру і час сподівання,
За мою нестримну самотність,
За кленів зелених вінчання,
За шепіт, за сум, за гордість.

 

Що просто чекала на тебе,
Що вічним коханням палала…
Мені відпустити б від себе,
А я тебе не відпускала.

Пробач ! Не сердись. Не гримай

Дверима в моєму серці.
Кохання візьми! Й отримай
Ще біль на самому денці.

 

 Трилогія

 

Буяла весна у твоєму волоссі.
Й несміло, мов трави, шептали вуста.
А потім усе зацвіло, розлилося
І зникла у серці ділянка пуста.

 

А літо хмеліло духмяним напоєм
І ми доспівали в любові своїй.
Де нас не було – там тепер уже двоє
Закутані міцно в омані густій.

 

Уже відцвіло, відбуяло колосся…
І осінь змиває з грудей самоту.
Як жовті листки уплелися в волосся,
Так дощ піднімає в душі гіркоту.

 

Скувала усе: почуття і тривоги,
Зима ненаситним морозом своїм.
І знову почнеться усе із трилогій…
І знову весна перед домом моїм.

 

****

Піднімемо бокал за знеболені душі,

За наші розбиті надії й страждання,
За тих, хто неспокоєм спокій порушив,
За наше минуле й прийдешнє кохання.

 

За сльози під краплями сильної зливи,
За тихе «Пробач» у без вимірі ночі,
За те, що були ми з тобою щасливі,
За мрії, за радість, за сни все пророчі.

 

За тих, хто є поруч у важку хвилину,
За паростки щастя, за спільні бажання,
За те, що ковтнули з тобою полину,
За вічне незламне єдине кохання!

І даючи тобі  талан до ліри,

Господь сказав: ・・Гляди –його не згай!

Не в сторону добра, сподіїй віри, –Ти йдеш в гріхи давно погрузлий край.

Не кукіль я даю тобі нікчемний

Іне пергу, занедбану давно:

Дарунок мій високий ітаємний –Просіяне і вимите зерно.

Неси його хоч в поле, дроком вкрите,

Посій його хоч в дикі бур'яни,

Іхай воно, водою не полите,

Вкриватиме нерушенілани, –Але така в йому велика сила,

Що дасть воно коріння і бростки,

Щоб в літній день вся нива зеленіла

Й сповнялися мукою колоски・・
Я. Щоглів

Це  заповіт  для  тебе. дорога  наша  Ірино  Петрівно!!!