Муха  Марія  Самійлівна

 

 Народилася  Марія  Самійлівна   в  с. Чулатово  Новгород – Сіверського  району  Чернігівської  області  в  1924  році.  Юність  проходила  в  тяжкі  воєнні  та  повоєнні  роки.

У перший клас у рідному Новгороді-Сіверському на Чернігівщині пішла 1932-го, в рік голодомору. Вивчали рідну — українську, російську — з другого класу, німецьку — з п"ятого.

В  1940 року   навчалася вже в педучилищі імені Ушинського. Після  закінчення  отримала направлення на Рівненщину       у   село  Каноничі Володимирецького району.    

     – Я тоді дуже кіно любила, – пригадує Марія Муха. – Голодна була, але йшла у кіно, зібравши десять копійок на квиток. Фільм “Большой вальс” справив на мене неймовірне враження. Тоді і вирішила, що чоловік мій, як і головний герой фільму, буде музикантом. Коли побачила керівника хору у Ромейках – статного юнака, подумала, що за нього б і вийшла. Розпитала і дізналася, що звати його Андрій Муха і працює він бухгалтером.  Отак  і  поєднали  свої  долі…  Виростили двох доньок – Ольгу та Раю.

Згодом  прцювала  у м.  Володимирці  і  алишилася тут назавжди. Працювала з 1945 по 1986 роки.

 

 

 

 

 

Марія  Самійлівна    могла гідно конкурувати з відомими гумористами: частівки, віршована сатира, експромти ллються з її вуст щогодини. Немає теми, на яку вона ще не написала вірша. 

Друкувалась  у  місцевій  газеті  « Володимирецький  вісник»  та  обласних  «Вільне  слово»,  « Вісті  Рівненщини»  та  альманасі  « Дзвони  пам’яті»  

Завжди   невтомна пенсіонерка  йшла  в ногу з життям: сама господарювала  на городі, вирощувала чотири сорти винограду. При цьому хвіртка її обійстя відкрита:

   – Нехай люди заходять, куштують виноград на здоров’я, – адже  любила  людей..

Ось  уже  два  роки  минає.  як  перестало  битись  серце  цієї  мудрої  жінки,  яка  у  80  років  вивчала  англійську  мову,  давала  мудрі  поради  і   надто   любила  життя …

             Вірші  для  дітей

 

Зайчик – побігайчик

Стрибав зайчик якось лісом

Та й зустрівся з хитрим лисом.

Здрастуй, зайко! – лис сказав

Та й мордочку облизав.

В чім річ, зайчик догадався

І щодуху геть помчався.

Швидко – швидко зайчик біг,

Наздогнати лис не зміг.

Ось чому сіренький зайчик

Має кличку побігайчик.

 Нащо відлітати!

Шпак у горобчика пита,

Чом той у вирій не літа.

Довгенько думав горобець

І зацвірінькав накінець:

«Скажи, для чого відлітати,

Коли назад ізнов вертати?»

 

Мама кубики купила          

 Мама кубики купила,

Щоб я ляльку читать вчила.

Бо вже букви усі знаю,

І слова із них   складаю.

Ну а лялька ще мала:

Тільки й вивчила «У –а».

 Стежечкою в житі

 Стежечкою в житі

Вранці я пройдуся.

Так мені веліла

Ще колись бабуся.

Так мені веліла ,

Так мені казала,

Щоб я своє личко

Росою вмивала.

Срібною росою,

Житньою красою.

Ніби я зустрілась,

Рідна, із тобою.

Вітерцем у житі

Ти мені шептала

І роки щасливі

Довгі дарувала.

 

Загадки                                                 

Хто це, хто це

Вкупі з сонцем

Дім будує

Над віконцем?

І щебече, і співає,

Про діток майбутніх дбає. (Ластівка)

 

Що за ключ у небі  лине?

Не абиякий : живий!

Закурличе – й не покине

Нам ніколи слід він свій. ( журавлиний ключ)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  На  шлях   я  вийшла  ранньою

                                                   весною

                                  І  тихий  спів  несмілий

                                                   заспівала…

                                                                 Леся  Українка

 

Леся  Українка…  Поетеса, прозаїк, драматург,публіцист, перекладач, громадський  діяч.  Її  душа – храм, у  якому бентежно  і  водночас  затишно,  бо  вона була   відкрита  для  кожного,  хто  потребував  допомоги,  підтримки  та  розуміння.  

 

 

Сюжети  з  життя

 На  Волині,  серед  розкішної  природи,  гуляючи  з  сільськими  дітьми, Леся  пізнала  перші  соціальні  контрасти.  Вона  вчилась  любити  люд  український,  його  мову,  звичаї . Слухала  і  вивчала   народні  пісні…

… Я  так  люблю  наші  ліричні  пісні…  мені  завжди  здається,  що  коли  де  можна  добачити  вдачу  народу,  то  се  скоріше  в  ліричних  піснях…

З  листа  Л. українки  до  М. Драгоманова. 21  грудня  1891  року. Колодяжне.

Тут  гартувалась  її   воля,  міцніла   гордість…

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

 «Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

 2.02.1897

 

«Відвертість  її  душі,  владна  щирість  її  таланту захоплює, зачаровує – бо  ж  кожен  великий  поет  ще  і  ще  раз відкриває  світ  своїми  не стертими  словами  запрошує  нас  у  свою  ново відкритість.  Леся  відкрила  світ  для  нас  своїм  очисним  вогнем»

І. Драч

Через тумани лихі, через великеє горе

Ти світиш мені, моя зоре.

Ти се була, що встала вогнем опівночі,

Шлях прокладала ясний через темне, бурхливеє море

І чарувала новою надією втомлені очі,

Ти се була, моя зоре!

Хто ти, мрія чи сон? я не знаю,

Тільки в тебе я вірю і віри повік не зламаю,

А як зламаю, зломлюсь тоді, певне, сама,

Бо задавить ворожая тьма.

Ти мене до життя пробудила,

Ти мені очі одкрила,

Раптом виросли в мене і сплеснули крила,

І понесли мене вгору шляхом променистим,

Вгору, все вгору,

В тую країну простору,

Де моя зірка зорить світлом рівним і чистим.

Л. Українка

 

 

 

 

Мужньою  була  наша  Леся  протягом  усієї  своєї  діяльності. Цієї  мужності  вчилася  вона  у  Тараса  Шевченка…

А  ще  була  вона  ніжною  в  своїх  поезіях,  казках,  поемах.

Цього  вона  вчилася  у  рідного  українського  народу – з  його  казок,  пісень  та  колисанок

                    П. Тичина. Три  слова  про  Лесю  Українку. 1961  рік

 

Ти,  прекрасна  вечірняя  зоре! 

Урочисто  й  лагідно  ти  сяєш, 

Ти  на  людське  не  дивишся  горе, 

Тільки  щастя  й  кохання  ти  знаєш. 

 Як  горить  і  мигтить  інша  зірка! 

Сріблом  міниться  іскра  чудесна… 

Он  зоря  покотилась,  —  то  гірка 

Покотилась  сльозина  небесна. 

 Так,  сльозина  то  впала.  То  плаче 

Небо  зорями-слізьми  над  нами. 

Як  тремтить  теє  світло!  Неначе 

Промовля  до  нас  небо  вогнями. 

 

 

 

Леся  Українка  була  борцем, бійцем, воїном,  що  начертала  на  своєму  щиті  слова « умру – не  здамся»  і  проголосила  серед  стогонів  і  зойків  різного  роду  нитиків «Contra spem spero» ( Без  надії  сподіваюсь)

 Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

2 травня 1890 р.

 

 

І  в  серці  туга  залишилась…

 

 ЛИСТ

Лесі Українки

( Пам’яті  Сергія  Мержинського   7.ХІ 1900

 

 "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами,..

 

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

 Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.

 Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.

Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

 Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.

 Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?

О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

 І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди"

 

                        Кажуть: ти  не  вмерла  ніколи,

                Кажуть: ти , наче  пісня,  живеш.

                Ніби  юність  ясна,  смаглочола,

                 По  країні  в  майбутнє  ідеш.

                                                      Я.Шпорта. Леся  Українка. 1951  рік

 

 

 

 

 

21 лютого — надзвичайне,  величне  свято .  Свято  кожного  із  нас.

Міжнаро́дний день рі́дної мо́ви — день, який відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Адже  нас  усіх  об’єднує    мова , наша   одвічно  рідна,  материнська , ніжна  милозвучна.

     Рідна мова живе з  нами   всюди і завжди. Мова  як сонце, повітря, вода.  Без  неї  нема  життя.

Людина,  яка  зневажає  свою  рідну  мову,  насамперед , зневажає  своїх  батьків,  дідів,  прадідів.

 

     Ти — весь у слові, як у сповиткові,

     З колиски до калини при горбі...

     І вже коли ти похитнувсь у слові,

     Вважай, що похитнувся у собі.

     (Б. Олійник)

 

Поети   Рівненщини  про  нашу  рідну,  найріднішу  українську  мову.

 

 

Наша  мова – неначе

троянда,
Що  барвисто  в  саду
розцвіла
Вона  нас,  українців,
 єднає
І  Шевченка  Вкраїні
дала.
ЇЇ  чути  у  різних
країнах,
Вона  рівна  в  сузір’ї
всіх  мов
Тож  шануймо  її
любі  друзі
Наша  мова – це  наша
любов
На  полях  Єлисейських
в  Парижі
Чи  у  Лондоні 
на  авеню _
Ми  щоразу  частіше
 й  частіше
Чути  можемо  мову  свою.
Тож  пишаймось,  що  ми –
 українці,
Що  держава  і  мова
 в  нас  є,
І  радіймо, що  націю
нашу
Вже,  нарешт,і  весь  світ
визнає.
Наша  мова  співуча
 і  ніжна,
Наша  мова -   немов 
водограй
Тож  шануй, бережи 
рідне  слово
Не  цурайся  його,
 розвивай.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В  житті  все  вибирати

 можна:
Модельний  одяг  і  взуття.
Не  можна  вибрати
лиш  маму,
Вона  для  нас  дала 
життя.
Вона  одна – єдина  в  світі
Дитину  любить  понад  все
Й  свою  любов  велику
й  ніжну,
До  нас  усе  життя  несе.
В  дитинстві  мама  нам
співала,
Розповідала  нам  казки
Про  козаків
 про  запорожців,
Й  було  їх  слухать
залюбки.
Я  й  зараз  чую  свою
маму.
  Запам’яталися  слова:
 - Люби , синочку,
рідну  мову
Вона  ж  бо  Богом  нам
 дана.
Спілкуйся  нею,
  не  соромся,
Куди  б  не  йшов  і  де  б
 не  був.
Щоб  завжди  був  ти
 Українцем
І  мову  рідну  не  забув
Бо  той,  хто  мову  забуває,
І  хто  цурається  її,
Не  може  бути  патріотом
Своєї  рідної  землі.

 Петро  Асауленко

 

Наша  мова

Слова  красиві  всі  у  мові:
«Добридень», « Дякую»,
« Будь  ласка»…
Вони  премудрі
 й  пречудові.
З  них  можна  скласти
 вірш  чи  казку.

Вони  теплом  нас 
зігрівають
І  щедру  радість 
принесуть
Вони  вершини  всі
 здолають
І  перетнуть 
найдовшу  путь

Отож  шануймо   мову
 рідну,
Веселу,  лагідну,
 погідну,
Щоб  нам  вона
  завжди – завжди
В  житті  могла
 допомогти.

 Лідія  Антонова

 

Старі  слова

 

Старі  слова,
Немов  у  чомусь  винні.
Так  несміливо
До  людей  виходять.
А  хтось  же  пив
Із  їх  джерел  глибинних
І  брав  за  зброю
У  важкі  походи.
І  падав  з  ними,
І  вставав  із  ними.
Чиїсь  із  ними
Попеліли  скроні,
Хіба  ж  один,
Упавши  на  коліна,
Схилявсь  перед  їх  мудрістю
В  поклоні?!
Вони  колись
Годилися  у  вірші,
З  них  починалась
Пісні  дивна  врода.
Словник  гортаю –
Книгу  найсвітлішу,
Немов  іду
До  витоків  народу.

Петро  Велесик