Популярні публікації

четвер, 6 серпня 2015 р.






Рослини  символи  у  нашому  квітнику

 

















За чорні брови, чи за карі очі,

Чи за красу вкраїнських матерів,

Я цілу осінь ваблю людям очі,

На мене глянеш, хоч би й не хотів.

Я - і красень, і сміливець,

А зовуся чорнобривець.

Хай сіє моя мама чорнобривці,

Хай сіють їх всі наші матері,

Хай тільки усміх буде на обличчі

І щастя чорнобривчиків - синів.

 

 
 
Ці чудові квіти символізують образ матері та рідного краю. Чорнобривці в народі називають по-різному: жовтяки, оксамитки, бархатці, бо яскраві суцвіття виграють у промінні сонця всіма відтінками лимонних, золотистих, червонясто-коричневих барв.

Їхня назва пов'язана із старовинною легендою про майстрів-чоботарів, що мали яскраво-червоні халяви та чорні голівки.

Дівчата вплітали чорнобривці у вінок, бо вони мали лікувальні властивості від головного болю.

А дівчатам, які волею долі опинилися далеко від батьківського порогу, вони нагадували рідну милу неньку, яка ростила своїх донечок, ніжно любила їх , у купіль кидала чорнобривці, щоб росли її діти чорнобривими.

Пучки суцвіть розвішують для віднадження різних комах, мух. Використовують в парфумерії завдяки вмісту ефірної олії. У квітках чорнобривців є ще особлива барвна речовина, яку використовують для підфарбовування тіста, желе, наливок.

Ці чудові квіти і сьогодні висівають біля кожної хати, як символ матері.

Для матерів чорнобривці – символ синівської чоловічої сили, святості, чистоти, хлоп’ячої краси й добра. Діти ж пов’язують ці квіти з образом матері,  для них це символ отчого дому, материнської любові, Батьківщини

 

Чорнобривців насіяла мати
у моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
про квітучу надію свою.
 Як на ті чорнобривці погляну,
бачу матір стареньку,
ачу руки твої, моя мамо,
твою ласку я чую, рідненька.
 Я розлуки і зустрічі знаю.
Бачив я і в чужій стороні
чорнобривці із рідного краю,
що насіяла ти навесні.
 Як на ті чорнобривці погляну,
бачу матір стареньку,
бачу руки твої, моя мамо,
твою ласку я чую, рідненька.
 Прилітають до нашого поля
із далеких країв журавлі.
Розцвітають і квіти, і доля
на моїй українській землі.
 Як на ті чорнобривці погляну,
бачу матір стареньку,
бачу руки твої, моя мамо,
твою ласку я чую, рідненька
М. Сингаївський
 
 
 
 
Гарні квіти біля хати
 Навесні садила мати.
Чорнобривці чорноброві
Квітнуть в тиші вечоровій.
Чорнобривці чарівні
Так і просяться в пісні
Василь Кравчук
 


Заквітчала щедро осінь
Чорнобривців квіти милі,
Запашні руді близнята.
Задивились в неба просинь,
Мов злетіти ввись хотіли,
Жовто-карі оченята.
Ніби полум‘я заграви,
Над дворами, над садками
Хмуру осінь полонили.
Ніжні кошики яскраві
Запашними пелюстками
В теплім вітрі паленіли.
Хмари супились сердиті,
Вниз лили дощі без ліку,
Аж самі негод лякались,
Та в дощах осінніх вмиті,
Чорнобривці ясноликі
Яскравіше усміхались.
 Холодів прийшла навала
І для квіточок вогненних
Принесла прогноз невтішний,
Осінь звістку заховала,
З чорнобривців незбагненних
Все плела вінок розкішний
Т. Чорновіл
 
 
 
Квітів дитинства букет,
Спогадів ніжних тепло,
Знайомої пісні куплет
Нагадує, як все було.
 Цвіт чорнобривців в саду,
Мама щаслива й сумна,
З ними до школи іду,
Ось моя юність мина.
 Навіть доросла тепер
Цвіт їх чарівний люблю,
Вік анітрохи не стер
За тим, що минуло, жалю.
Оксана Вишневська
 
На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву...
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.
Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це...
Мудріше, втім, - не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.
Юлія Бережко-Камінська
 
Чорнобривці,мої чорнобривці
Я люблю вашу ніжну красу!
Чарівні мої,чорнобривці
Милуватися вами іду.
 Ви багато мені нагадали
Про дитинство і юність мою,
Ви красою мене чарували,
Звеселяючи душу мою.
Незрівняні мої ,чорнобривці
Найчарівніші квіти мої!
Ви окраса садів - чорнобривці
Ніжні квіти моєї землі!
Галина Несмашна
 
Загадки
У саду ростуть ці квіти,
Мають гарний вигляд,
Квітнуть із весни до літа
Ваблять, милують усіх
Ці дрібненькі квіточки
Звуться просто…(Чорнобривці
 Чудова квіточка така,
Чорними брівками морга.
(Чорнобривці)
 
В  капелюшок  пишний  вбрався 
і  морозу  не  злякався. 
Невеличкий  цей  сміливець  -
золотистий…
(Чорнобривець)
 Жовтий, в смужечку сміливець.
Це не джміль, а ... чорнобривець
 
 


Легенди
Жовто-коричневі квіти чорнобривців прикрашають кожне українське подвір’я. Ці квіти на українську землю впали материнськими сльозами, пролитими по синах, що не вернулися з поля бою, захищаючи рідну землю
Народна легенда говорить про те, що кожна українська мати, проводжаючи свого сина в бій, зашивала йому біля коміра сорочки чорнобривці, щоб запах цих домашніх квітів нагадував йому про тепло материнських долонь та запах чорнобривців.
Кожна мати на війну проводжала своїх синів… А одна вирядила чотирьох і жоден з них не повернувся…
Чорною хустиною покрила мати голову і чайкою злетіла над землею. Сльозами зросила рідну землю, а коли зійшло сонце, то земля розквітла жовтогарячими квітами  з темним віночком.
І тепер щоліта біля кожної української хати розцвітають ці квіти як незабутня пам’ять про чорнобрових хлопців, що захищали землю від ворожих навал.
 
 
Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби. Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не просили – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю.
Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки. Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли. Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: “Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:– Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите. Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”… – Дідусю! А де вони поховані? – А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють. – Покажіть, де це! благаю Вас!
Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів. За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зчудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: “Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.
 
 
Давно-давно це було. Ще тоді, коли земля України не знала біди й злигоднів, коли співучий її народ мирно сіяв хліб і радо зустрічав кожного, хто приходив з добром. Ця родюча земля з луками зеленими, лісами багатими, ріками голубими, людьми сильними приваблювала чужинців з півночі. Несли вони з собою горе та сльози, забираючи у полон найдорожче - хлопчиків, що мали вирости слухняними рабами.
У цей день до поселення підходили вороги. Матері, щоб не віддати дітей чужинцям, шукали рятунку у баби Ясновидиці, яка зналася на чарах.
Принишклі й боязкі хлопчики тулилися до Любави, матері чорнобривого Кароока, що привела їх до Ясновидиці. Сива бабуня мовила слова заклинання, і діти перетворились у прекрасні кущисті квіти, які огорнули ноги Любави. Вони були чорнобривими і кароокими, як і хлопчаки.
-  Залишайтесь коло матері, - мовила старенька.
Не знала Ясновидиця, що це будуть її останні слова. Чужинські мечі порубали усіх...
Так і зостались в Україні хата, мати й чорнобривці як одне ціле.
Нема України без білої хати і чорнобривців, які милують материнське серце до сивих морозів.
 
 
 
 
В.О.Сухомлинський
Чорнобривці 
Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі - ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця. Я питаю:
- Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?
Бабуся всміхнулася і каже:
- Щоб жити вічно.
Я не міг цього збагнути. Як це - жити вічно? Бабуся каже:
- Ходімо до саду.
Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці. Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав'язала у вузлик.
- Почекай до весни, - зрозумієш, - сказала вона і поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.
Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі ніж восени.
- Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса - сказала бабуся.
- Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжують своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.
- А для чого живе людський рід? - знову питаю я.
- Для щастя.